ПРИВИД БРОДИТЬ ПО КРАЇНІ...
Привид Правосуддя. Його відверто не люблять можновладці, його вважають загрозою національній безпеці політики, над ним знущаються журналісти, на нього хоробро кидаються правоохоронці… і перемагають. Бо це дійсно привид – примара без реального змісту, яка створена зусиллями політичної еліти, ЗМІ, і… Вашими трудами, люди. Історія становлення відкритого суспільства – це історія становлення Правосуддя. Громадянське суспільство не може без Правосуддя, а Влада не хоче його, бо цей орган призначений для того, щоб захищати права людей. І тому зараз над системою правосуддя потішається хто як може. І тому наше Правосуддя прагнуть перетворити в засмиканого й переляканого Привида, який ховається в стайнях, що називаються … судами. Як вдуматись в те, що діється в Державі, то Правосуддя і не дуже потрібно Україні. Воно виглядає приблудою, яка прибилась до нас звідкись з далеких країв і живе собі під столом, харчуючись об’їдками з панського столу. А разом з ним і народ наш увесь теж сидить під столом. Боярину суд не потрібен, Боярин і так знає є вина на кому чи ні.
Кому ж воно тоді треба, це саме Правосуддя ? Про боярина та челядь – ясно. Їм справжній істинний суд не потрібен. Їм потрібен винуватець і вони знають хто це. Ви теж знаєте мабуть. А як не знаєте, то далеко ходити не треба. Воно – повне і ясне усвідомлення того, що саме судді винні в негараздах Держави - прийде до Вас само. З телеекранів, газетних шпальт, істеричних виступів окремих посадових осіб.
Судам оголошено війну. Спрага одягати наручники і приводити до порядку кийками сильніша за інстинкт самозбереження. Судді заважають, чіпляються до формальностей, увесь час наступають на горло пісні. А душа вже спробувала насолоди, душа прагне масштабніших розкошів. Бандити вже тепер не актуальні. Бандити теж мають пістолети і здуру можуть стрельнути. Тому потрібно напасти на того, хто не вчинить опору. Судді — найкращий матеріал, але справжня ціль масштабніша. Відкрите суспільство — ось сукупний ворог, який складається з... ВАС. Але спочатку судді. Вони до опору не готові, зброї у них немає і взагалі — це звичайні боягузливі чиновники, яких вчити і вчити прикладом. Щоб знали — не тільки якась одна людина практикуює чоловічі ляпаси. Не попадайте до них навіть просто так.
Шановні читачі. В державі біда. Кому тепер вірять люди ? З судами ясно, судам віри немає, вони повністю дискредитовані. А що є ? Верховна Рада ? Ви вірите Верховній Раді ? Чи може Кабінету Міністрів України чи Міністерству Внутрішніх Справ та прокуратурі з Державною Податковою Адміністрацією ? Партіям, громадським організаціям ? Медицині, освіті, культурі ? Всі державні та суспільні інститути послідовно дискредитуються - нищаться на рівні цінностей. А між тим, Держава тільки й існує як цінність. Це початок Держави – спільні для всього народу інтереси та цінності. Їх немає – немає Держави. Цю втрату можна поповнити тільки тим ресурсом, який самі ж і знищили – довірою людей.
Наш суд (Івано-Франківський міський) протягом останніх кількох років щороку розглядає біля 50000 судових справ. Населення нашого чудового європейського міста складає біля 250000 осіб. Співставлення цих цифр показує, що щороку в маленькому міському суді буває ледве не половина всього його дорослого населення. Зайдіть в суд і зайдіть в Івано-Франківські органи влади.
Побачте різницю, подумайте чому так ? Може і знайдете причину.
Ми, судді, на людях постійно. На кожного з нас в 2008 році припадало по 4 тисячі справ. Це означає, що кожен з нас повинен зустрітися, принаймні, з такою ж кількістю людей. Різниця між нами й чиновниками в тому, що ми повинні бачити і чути Вас, тоді як Начальник може й теж був би повинен чути, однак дуже не хоче, а примусити його нікому. За винятком суду. Стратегічні рішення приймає еліта, а судді зустрічаються з все більшим і більшим числом наслідків прийняття таких стратегічних рішень. Тоді люди – чорнобильці, ветерани, вчителі, пенсіонери, матері маленьких дітей - майже всі верстви населення (навіть, зізнаємося, й прокурори, вони теж ходять, як тільки перестають бути прокурорами) – йдуть до суду за правдою. І що там ?
А там, якщо дивитись через нав’язані окуляри, повний безлад. Справи не розглядаються в строки визначені законом. Деякі не розглядаються роками. Особа, яка звертається до суду вперше, з подивом дізнається, що, виявляється, явно не достатньо просто прийти в суд з заявою і через розумний проміжок часу йти звідти з судовим рішенням.
Вона з'ясовує, що є якісь там вимоги до її заяви. Вона виявляє, що не одна вона в суді – там , без перебільшення, юрби людей. І всі вони невдоволені. В коридорах суду від досвічених сутяжників людина чує, що правди в суді немає і якщо справа буде розглянута в її користь, то трапиться це не скоро. Якщо взагалі трапиться, бо судді її справу похоронять.
Тут же отираються різного роду людці, які називають себе знайомими суддів і прозоро натякають, що за певні суми вони зможуть швидко і без зайвих формальностей вирішити їх питання.
Як правило, стіни в судах облуплені, сісти ніде, працівники суду - молоденькі гарні дівчата - злі і навчені нападати першими. Все там занедбане, як і людські долі. Судді черстві і явно не душевні. Це люди з переважно землистими обличчями і червоними очима. Погляд їх ковзає крізь Вас і часто посеред розмови вони вмовкають – немовби на мить випадають з реального часу і простору. ( Так воно і є ).
Судові засідання зовсім, виявляється, не такі як в американських фільмах, де герой – впевнений, вкрай розумний адвокат, суддя - справедливий, сивий та уособлює вищу мудрість. Де правда перемагає і сльози радощів в кінці. Виявляється це зовсім не те, що пропонує телевізор.
Насправді, ще на стадії висловлення наміру про звернення до суду досвічені знайомі хитають головами і дивляться на заявника співчутливо. Вони звикли, що справджуються, як правило, найгірші передчуття. І передчуття їх не обманюють. При вході в приміщення суду людина не бачить бадьорих обличчь. Вона, правда, не задумується чомусь, що в суді є тільки клопоти і зовсім ніяких розваг. Затемненими коридорами, просякнутими специфічним сутяжним бюрократичним духом, снують знервовані заклопотані люди з печальними обличчями. Деякі кричать не своїм голосом і сиплять прокльонами на всіх і вся. Це створює сприятливий емоційний фон для новачків. Вони пригнічені з самого початку. І, або підкоряються неминучій несправедливості, або налаштовані задати всім тут перцю. В час, призначений суддею до розгляду справа не розглядається. Судді або немає або він зайнятий чимось іншим: розглядає справу чи й просто вирішує якісь свої проблеми. Іноді нестерпне чекання тягнеться годинами, а завершується за кілька секунд повідомленням про перенесення справи. Емоційний накал закінчується нервовим зривом.
І це тільки початок. Людина спершу себе заспокоює, але потім перестає щось розуміти. Приходять думки про упередженого підкупленого суддю, нещирого адвоката, неправдивих свідків і підлих процесуальних противників. Уявляється все це пеклом, де владу мають сили, прикликані принизити людську гідність, висмоктати всю життєву енергію, а в кінці посміятись над надіями на справедливість і закон. Людина залишається в душі невдоволеною навіть тоді, коли рішення в її користь. Тому, що, погодьтесь, описана картина нічого не має спільного з належною роботою установи, яка покликана втілювати справедливість. І тоді виникає уявлення про той справжній істинний і праведний суд, який обов'язково є, десь там далеко, може навіть і у Києві, але тільки не у нас.
Людям хочеться вірити, що десь є краще і ця байка кочує з століття в століття в народній свідомості. Ті ж, хто доїхав до Києва в пошуках правди знають все до кінця. Бо насправді одним колом пекло не обмежується. Їх там три. Було раніше. Перша інстанція – власне суд, друга – апеляція і третя – касація.
Тепер важко сказати скільки судових юрисдикцій, скільки нових судів і судових інстанцій з’явиться в Україні. Процес явно вийшов з-під контролю і виглядає як ланцюгова реакція. Суди множаться як гриби після дощу. Воно й нічого, якби не було ускладнень. Щоб звернутись було близько, просто, легко. Щоб не стояти в чергах, щоб не наражатись на грубість і байдуже ставлення. Щоб судові приміщення дихали повагою до людей, а працівники суду та судді були компетентні. Щоб в будь-якому суді можна було б комплексно вирішити своє питання, а не бігати між судами. Щоб через короткий проміжок часу після звернення до суду мати судове рішення.
Однак у нас з недавніх пір завелась пошесть сповідувати принцип: одна юрисдикція – один суд. Часто питання для людини єдине, а для судів різне. І тоді потрібно вгадати – прийти в той суд, де приймуть заяву до розгляду.
От і бігають між судами люди. А може так і треба ? Може нація стане здоровішою від цієї біганини по різних судах, може це і є те чудо, якого ми ніяк не дочекаємося ? Може насправді Правосуддя кращає залежно від збільшення відстані до суду ? Може воно більшає від збільшення кількості судів ? Може це і є тим вищим змістом, який нам не дуже дається до розуміння ?
Отець Оккам ще в Середні віки застерігав проти цього – проти множення сутностей – в нашому випадку судових інстанцій, по яким будуть блукати люди. Все це робиться для них, для людей і їх захисту – для тих, хто буде мучитись і для кого законодавці множать число мучителів.
Є, правда, люди, які витримали все і многожди. Це стійки супротивники системи. Тільки, здається, пря не пройшла безслідно для їх здоров’я. На війні як на війні. Ми спробували стати на сторону обивателя. І нам картина не дуже сподобалась. Бо, виявляється в нашій картині мало теплих кольорів, якщо стати на точку зору людей. Так само мало їх і в тому, як ситуацію відчувають судді.
Спробуйте побути трохи в нашій шкірі.
Штатна чисельність нашого суду – 18 суддів. З них реально працюючих – 15. Для прикладу, в файному місті Тернопіль в суді 26 суддів. Різниця між нами – 11 суддів, а це майже цілий суд. Ми заздримо тернопільським колегам. Справ стільки, що розглянути їх так, як про це написали у законі, неможливо.
Така ситуація мабуть по всіх судах. У великих міських судах судді хронічно перепрацьовують. В 2008 році на розгляді нашого суду було 62991 справа. В році 240 робочих днів. В день на суддю припадає по 16, 7 судових справ. Якщо робочий день — 8 годин, то на кожну справу залишається менше 30 — ти хвилин, за умови проведення одного судового засідання. А якщо в кожній справі 2 засідання, то тоді на справу 15 хвилин. Ось така арифметика.
Хто це придумав ? Адже з самого початку зрозуміло, що таке навантаження є непосильним. Однак ми працюємо і, напевно за це державний силовий орган оголосив судам (Правосуддю) війну. Ми не скаржимося і воювати не збираємося. У нас є тільки те, що є й у всіх — право. Саме його ми й будемо використовувати. А Право належить не нам, не Державі. Право належить народу і мабуть саме йому і оголошено справжню війну.
Що робити ? Ми пропонуємо кардинально інший підхід. Ми кажемо всім правоохоронцям, адвокатам, юристам, всім споживачам судових послуг: “Давайте жити дружно !” Давайте не воювати, а об’єднувати наші зусилля на основі права, а не політичної доцільності. Нам треба бути разом задля майбутнього держави. Хіба це правильно, що коли вдома пожежа, люди метушаться і гинуть, а пожежники в цей час б’ють один одному пики ?
Як бачите, нічого нового і заспокійливого не сказано. Треба щось робити.
На жаль фактично пропонується тільки один вихід – покращити суддів. Про що б реформатори не говорили – основне питання – погані судді. Не закони як інструмент розгляду, бо саме вони обумовлюють тяганину. Не політики, які хочуть зробити суди ручними. В бідах держави винні судді.
Люди, Вас дурять. Судді тільки можуть допомагати законові, сама можливість тяганини міститься в законі, а не в серці судді. Судді добре знають, що їм навмисно ускладнюють роботу, не дають засобів для виконання завдань правосуддя. Судді знають, що вони неугодні всім. Ми й не збираємося нікому догожджати. У нас одне завдання – справедливість. Судді зможуть бути справдливими, якщо ми отримаємо допомогу людей, яких на суддів зараз нацьковують. Судді очікують на цю допомогу, бо боїмося, що ми і є останнім бастіоном права.
Бо прагнення справедливості живе в кожній людині. Бо несправедливість часто гірше за матеріальну скруту.
Спитайте те саме в суддів. Їм, виявляється, теж погано, коли вони не можуть дати людям те, що люди від них очікуюють. Саме не можуть, а не хочуть.
Тому пошуки винних, перекладання з хворого на здорового, окозамилювання і пошуки скалок в чужих очах нам не підходять. Не підходять тому, що розмови вже зараз нічого нового не дадуть.
Не підходять тому, що більшості людей немає чого залишити своїм дітям.
Суспільний продукт вже майже закінчився. Він якось елегантно перемістився до тих небагатьох, які в суд не ходять.
Більшість же людей може своїм дітям залишити в спадок тільки Державу, а значить облаштування Країни – наша з Вами спільна мета.
Ми живемо тут, будемо жити тут і тікати Нам нікуди. Тому для нас є актуальним другий шлях: на своєму місці зробити те, що ми можемо, маючи на увазі загальну мету – народне благо, українську Державу.
У нас просто немає іншого виходу.
Країна рветься навпіл під дією потужних геополітичних гравітаційних центрів: Європи та Росії. Між Марсом і Юпітером колись була планета Фаетон. Зараз на тому місці астероїдний пояс з уламків. А до чого тут ми ?
А до того, що маємо всі шанси перетворити Країну на уламки, а народ на ресурс для розвитку інших держав.
Я не хочу жити в іншій країні, я не хочу працювати на чужий народ, я мрію, щоб українців народжувалось все більше і жили вони в своєму домі.
Що ж треба робити, аби не розірвало ?
Відповідь за Вами, за кожним особисто.
Суддя Андрій Малєєв
Підтримка сайту: Швейцарська Конфедерація