Д-р Марк Е. Філлігер Керівник відділу в Канцелярії Європейського Суду по правам людини у Страсбурзі (Франція); титулярний професор університету Цюрих (Швейцарія)   Європейська Конвенція по правам людини – cучасний стан та перспективи, тлумачення матеріальних гарантій Вступ Частина І. Сучасний стан та перспективи 1. Сучасний стан а) Кількість членів б) Кількість скарг 2. Успіхи та невдачі / Перспективи а) ЄКПЛ як Конституція основних прав Європи б) Перевантаженість органів ЄКПЛ в) Відносини з Європейським Союзом 3. Українські справи Частина ІІ. Тлумачення окремих матеріальних гарантій 1. Заборона нелюдського поводження та катувань (стаття 3) а) Значення б) Розмежування в) Розподіл тягаря доведення 2. Позбавлення волі (стаття 5) а) Перерахування б) Значення національного законодавства в) Розпорядження про арешт (абз. 3) г) Тривалість попереднього ув’язнення д) Гарантії та тривалість процедури розгляду скарги (абз. 4) е) Право на отримання відшкодування (абз. 5) 3. Стаття 6 а) Область застосування б) Суддівська незалежність та неупередженість в) Відкритість процесу г) Опитування свідків д) Безкоштовний захист е) Право на підготовку захисту 4.  Право на дізові правові засоби (стаття 13) Заключне слово   Вступ Вельмишановні пані та панове! У своїй доповіді я розглядаю основні принципи Європейської Конвенції по правам людини (ЄКПЛ). Спочатку ми обговоримо актуальні питання, потім я хотів би розглянути деякі важливі матеріальні гарантії, як їх тлумачить Європейський Суд. В наступній доповіді я розповім про процедуру розгляду справи в Європейському Суді з прав людини. Частина І. Сучасний стан та перспективи 1. Сучасний стан а) Кількість членів Спочатку деяка актуальна інформація! ЄКПЛ нараховує сьогодні 41 країну-учасницю, останньою до неї приєдналася Грузія. Коло учасників розширюється: нині обговорюються питання про прийом Боснії-Герцоговини та Азербайджану, а також міні-держави Монако. Ця кількість учасників вражає: ЄКПЛ є однією з небагатьох європейських угод, якій відводиться загальноєвропейське значення. б) Кількість скарг Відповідно до кількості учасників зросла також кількість скарг. На сьогодні до Європейського Суду надходять щодня 700 листів, іншими словами, кожні 2 хвилини десь у світі хтось пише листа до Страсбургу. Звичайно серед них також багато листів, які стосуються існуючих скарг, але було б неправдою стверджувати, що Страсбург по-справжньому потопає у скаргах. У 1999 році було зареєстровано 8396 скарг та одночасно близько 4000 скарг вирішено. (Тут слід врахувати, що попередні органи Європейської Комісії з прав людини та Європейського Суду з прав людини об‘єдналися наприкінці 1998 року в єдину нову структуру – Європейський Суд, який у 1999 році ще мав справу з різними “дитячими хворобами” становлення). У 2000 році передбачається вирішити близько 7000 скарг. На сьогодні залишається відкритим ще приблизно 12 000 скарг. Якщо врахувати, що кількість скарг постійно зростає, то неважко констатувати, що саме в цьому полягає основна проблема, що стоїть перед Європейським Судом. 2. Успіхи та невдачі. Перспективи а) ЄКПЛ як Конституція основних прав Європи Дозвольте мені дещо глибше проаналізувати ці досягнення та невдачі. Серед десятків тисяч скарг, які за останні 50 років пройшли через Страсбург, знайдуться сотні вироків (рішень), які однозначно належать до найважливіших аспектів захисту прав людини. Ці вироки (рішення) мають обов’язковий характер - трохи пізніше ми про це ще поговоримо - і в Європі не існує жодної країни, законодавство якої не було б значною мірою удосконалено під впливом ЄКПЛ, як її тлумачить Європейський Суд. ЄКПЛ безперечно належить до тієї частини Конституції Європи, яка розглядає основні права та права людини. б) Перевантаження органів ЄКПЛ Та ЄКПЛ загрожує зазнати невдачі саме через її власні успіхи. Зростаюча кількість скарг веде до більш тривалого розгляду скарг у Європейському Суді. При цьому одна з особливостей ефективного захисту прав є той факт, що позивач може швидко отримати рішення. Удосконалена у 1998 році ЄКПЛ передбачає різні інструменти, щоб перш за все швидко розглянути велику кількість недопустимих скарг Ця процедура повинна надати Суду достатньо часу, щоб грунтовно розглянути значні справи. Але залишаються необхідними й подальші реформи. Нині розмірковують над тим, як підсилити функції окремих суддів, які – серед інших завдань – мають приймати певні рішення у очевидно недопустимих справах. Обгрунтування рішень повинні стати коротшими. Перш за все необхідно більше працівників в Канцелярії Європейського Суду, які письмово оформляють рішення. Фінансові кошти країн-учасників, правда, обмежені, тому буде створено лише небагато додаткових посад юристів. У 2000 та 2001 роках на роботу прийматимуться перш за все молоді юристи, які щойно закінчили своє університетське навчання та вже зробили перші кроки у практичній діяльності. Вони можуть працювати у Страсбурзі терміном до 1 року, після чого, як сподіваються, вони зможуть застосовувати отримані знання у повсякденній юридичній діяльності в своїй країні. в) Відносини з Європейським Союзом Наступний актуальний момент являє собою Європейський Союз. Він вже здавна дав чітко зрозуміти, що країна може стати членом Союзу лише після того, як вона попередньо набула членства у Раді Європи та приєдналася до ЄКПЛ. Не підлягає дискусії також те, що, в принципі, Страсбурзький Суд має право перевіряти застосування актів Європейського Союзу країнами-членами цього об‘єднання навіть, якщо на практиці ці повноваження відіграють незначну роль. Європейський Союз вирішив, правда, самостійно розробити Хартію основних прав, яка потім буде застосовуватися Люксембургським Судом. Таким чином Європа мала б два конкуруючих каталоги основних прав та дві правозахисні системи. Така конкуренція створює труднощі: уявіть собі ситуацію, коли певні права мають різне значання. Це, власне, проблема далекої перспективи, але вона існує, і всі країни Європи закликані вирішити цю проблему конкуренції. 3.  Українські справи Нарешті ще кілька слів щодо українських справ, які знаходяться на розгляді в Страсбурзі. В минулому році було зареєстровано 433 скарги проти України, та 310 справ вирішено. На 1 березня 2000 року знаходилося 311 справ щодо України. Як і у випадку з іншими країнами, які нещодавно приєдналися, багато українських справ відхиляються з формальних причин, перш за все тому, що вони стосуються обставин справи, які мали місце до ратифікації. Окрім того, багато позивачів ще не знають, що спочатку слід вичерпати всі правові засоби всередині країни. На сьогодні чотири скарги передані українському уряду, щоб він міг висловити свою позицію. Перші українські справи стосувалися виконання смертної кари, яка вже за цей час відмінена Конституційним Судом та Парламентом. Інша група скарг стосується проблеми виконання судових вироків. Частина ІІ. Тлумачення окремих матеріальних гарантій 1. Заборона нелюдського поводження та катувань (стаття 3) а) Значення В основній частині свого виступу я розглядаю деякі матеріальні гарантії, як їх тлумачить Європейський Суд на практиці. Ми розглянемо три важливих положення, зокрема статті 3, 5 та 6 Конвенції. Почну з статті 3. ЄКПЛ, яка знаходиться в центрі всіх гарантій. Стаття 3. Конвенції забороняє три види дій: катування, нелюдське (негуманне) поводження чи кару, а також поводження чи кару, які принижують людську гідність. Катування – це найтяжче порушення прав. Жертві завдають умисне жорстокі, тяжкі болі (Справа Аксоя/Aksoy, палестинське підвішування, справа  Сельмоні/Selmauni). Також і при нелюдському (негуманному) поводженні завдаються тяжкі фізичні та психічні страждання, та вони не досягають такої інтенсивності як катування. Принижуючим є таке поводження, коли воно викликає в жертві почуття страху, страху смерті чи неповноцінності, які здатні принижувати чи зганьбити та, можливо, зламати фізичний чи моральний опір. б) Розмежування Іншими словами, стаття 3 визнає два розмежування: перше розрізняє неприємні дії, але такі, що не спричиняють якихось ушкоджень, від забороненого нелюдського поводження. Друге розмежування відрізняє нелюдське та принижуюче поводження від катувань (справа Нордірланда/ Nordirland). в) Розподіл тягаря доведення У цьому зв’язку часто виникає питання розподілу тягаря доведення у випадках звинувачення у жорстокому поводженні у поліцейських відділках. Тут завжди одне ствердження протиставляється іншому: тобто, ствердження певної жертви, яка звинувачує у жорстокому поводженні, та ствердження того відомства, яке заперечує зловживання. Ув’язнені, наприклад, можуть прагнути помститися своїм наглядачам шляхом подання фіктивної скарги. І навпаки, службовці можуть досить легко заперечувати зловживання, які дійсно мали місце, бо в таких ситуаціях лише в небагатьох випадках у Вашому розпорядженні знаходяться об’єктивні свідки чи речові докази. Є два основні принципи, які дійсні для Страсбурзької процедури в цілому. По-перше, той, хто звинувачує у порушенні ЄКПЛ, повинен навести щонайменше попередні докази цього факту. З іншого боку, позивач повинен спочатку використати всі правові шляхи у своїй країні. Тобто, подати свою скаргу в повному обсязі уповноваженим національним органам. Стосовно скарг про нелюдське поводження Європейський Суд регулярно враховує наявні дані національних слідчих органів. Якщо вони уважно вивчили обставини справи, старанно зважили різні позиції, а їх висновки логічно прослідкуються, то Європейський Суд навряд чи вважатиме за потрібне відхилятися від цих висновків. Якщо ж навпаки, таке розслідування не мало місця, то це вже саме по собі може привести до визнання порушення статті 3 Конвенції. Але ці основні принципи розподілу тягаря доведення набувають протилежного спрямування там, де особа знаходиться в ув’язненні і для неї практично неможливо довести факт зловживання. В цьому випадку основним принципом є обов’язок державних органів піклуватися про громадян. Та особа, яка звинувачує державні органи у зловживанні, повинна спочатку навести докази тілесних ушкоджень (забиті місця, рани і т.д.), наприклад, на основі медичної довідки. А потому вже державні органи мають пояснити походження цих ушкоджень. Чи була ця особа поранена вже під час арешту? Чи вона сама собі заподіяла ці ушкодження? Страсбурзький Суд має на основі всіх матеріалів (вироки, медичні довідки і т.і.) перевірити, чи здатні заяви державних структур пояснити саме ці ушкодження. Чим точніше викладено позицію позивача та чим менш переконливими є відомчі пояснення, тим вірогідніше, що в даній ситуації матиме місце порушення статті 3 Конвенції (справа Рібіча/Ribitsch). 2. Позбавлення волі (стаття 5) а) Перерахування Другим центральним положенням Конвенції є стаття 5, яка визначає: ”Кожен має право на свободу та безпеку”. Головна мета статті 5 Конвенції – захист від свавільного позбавлення волі. Багата практика Страсбурзького Суду щодо цього положення свідчить про його центральне значення у Конвенції. Стаття 5 ЄКПЛ визнає в абзацах 1 а-е шість різних випадків з відповідними передумовами для взяття під варту та тривалості арешту. Так, наприклад, абзац 1-в для попереднього ув’язнення вимагає наявність підозри у скоєнні злочину, або загрози скоєння злочину чи втечі. Абзац 1-д вимагає для розміщення психічно хворих осіб медичну довідку про тяжку і тривалу хворобу. б) Значення національного законодавства Далі стаття 5, абзац 1 визначає процесуальну та юридичну відповідність арешту. Тут звертаються до національного законодавства. Як це зрозуміти? Процесуальна відповідність арешту означає, що будь-який арешт повинен здійснюватися у відповідності з передбаченою внутрішнім законом процедурою. Як правило, відповідним карно-процесуальним правом передбачається ордер про арешт. Таким чином має запобігатися свавільному позбавленню волі, зокрема, перевищенню повноважень державними органами. Юридична (законна) відповідність арешту означає, що арешт в кожному конкретному випадку спирається на внутрішні/національні положення законів. В окремих випадках вони можуть іноді виходити за межі, передбачені Конвенцією. Так, наприклад, швейцарський карно-процесуальний закон вимагає регулярно для розпорядження про попереднє ув‘язнення окрім безпосередньої підозри у скоєнні злочину також і наявності колізійної небезпеки (загрози конфлікту), що не передбачено статтею 5, абз.1-в Конвенції. Під час перевірки процесуальної та юридичної відповідності розпорядження про арешт Страсбурзький Суд, слід сказати, діє дуже стримано. В основному він передає це питання на розгляд до національних відомств: його ж повноваження обмежуються, в основному, перевіркою зловживань владою та свавільних дій. в) Ордер (розпорядження) про арешт (абзац 3) Стаття 5 передбачає в абзаці 3 подальші важливі гарантії щодо попереднього ув’язнення. По-перше заарештована особа повинна невідкладно постати перед “суддею або іншим службовцем, уповноваженим законом до виконання суддівських функцій”. Метою цього приводу є незалежний та неупереджений контроль щодо попереднього ув’язнення. Абзац 3 спонукає суддю, в компетенцію якого входить перевірка законності утримання під вартою, або ж судового службовця, заслухати ув’язненого особисто з приводу висунутих йому звинувачень, зважити визначені законом обставини, які виступають за чи проти попереднього ув’язнення (при необхідності – з подальшою перевіркою обставин справи), та повідомити заарештованому про відповідні причини. Позиції як слідчого органу так і ув’язненого враховуються в повній мірі. Там, де обставини вимагають звільнення, суддя, який перевіряє законність утримання під вартою, мусить мати можливість – щоб не порушити абзац 3 – звільнити дану особу з-під арешту. Ніяких проблем не виникає в тих країнах, де існує такий інститут як суддя, який перевіряє законність утримання під вартою. Але ситуація складається по-іншому там, де для виконання цих функцій законом передбачається адміністративний службовець, наприклад прокурор. Абзац 3 чітко передбачає такі випадки. Але виникають питання щодо незалежності та неупередженості цієї особи. Дискусії не підлягає належність службовців до адміністрації, щонайменше до тих пір, доки, в будь-якому випадку, залишається безсумнівним, що вищі органи не дають цьому службовцю жодних вказівок щодо його суддівських функцій. Але під знаком запитання знаходяться інші функції, які той же службовець виконує в тому ж самому процесі, і які викликають певні сумніви щодо його непередвзятості по відношенню до заарештованого. Труднощі виникають, коли в подальшому розгляді справи в суді знову ж таки той самий прокурор виступає по відношенню до тієї самої особи в ролі звинувача, тобто, в даному випадку як протилежна сторона. В цьому випадку попередній ордер про арешт, виданий прокурором, є порушенням статті 5, абзацу 3 Конвенції (справи Хубера/Huber та Шіссера/Schiesser, Швейцарія). В подальшому заарештована особа повинна “невідкладно” поставати перед суддею чи суддівським службовцем. Страсбурзька судова практика визначила, що суддя, який займається перевіркою законності арешту, повинен заслухати ув’язненого не пізніше, ніж через 4 дні. г) Тривалість попереднього ув’язнення Нарешті, стаття 5, абзац 3 Конвенції гарантує ув’язненій особі винесення протягом певного строку звинувачувального вироку або звільнення ще під час розгляду справи. При визначенні тривалості попереднього ув’язнення слід враховувати наступні критерії: -  право на відповідну тривалість попереднього ув’язнення не протирічить розслідуванню карних дій і не повинне перешкоджати цілям захисту чи звинувачення; -  службові органи повинні вказувати причини продовження попереднього ув’язнення у своїх рішеннях щодо поданих ув’язненим клопотань про звільнення; стереотипні формування тут недостатні. Спочатку перевіряється, чи ті причини, які вказані державними органами щодо розпорядження про арешт, є достатніми та відповідають дійсності. Маються на увазі ті причини, які передбачаються національними карно-процесуальними законами та також статтею 5, абз. 1-в для розпорядження про арешт, серед них: підозра у скоєнні злочину, а також загроза скоєння злочину, втечі, колізії (конфлікту) та рецидивності. На наступному етапі перевіряється, чи уповноважені органи проявили необхідну ретельність в процесі попереднього розслідування або підготовки звинувачення чи розгляду справи в суді. Тут певну роль відіграє також складність справи. В основному визначається, чи сприяли дії службових органів цілеспрямованому продовженню та завершенню карної справи, або ж чи можна довести, наявність “дірок” в їх діяльності. Позивач, навпаки, не зобов’язаний активно сприяти “своєму” звинуваченню; з огляду на вірогідність невинності він має право здійснювати кроки (клопотання, правові засоби) для досягнення звільнення. Кожен випадок відрізняється від попередього, і тому неможливо визначити певний термін, порушення якого може призвести до порушення статті 5, абзац 3. Вже навіть шестимісячне попередне ув’язнення може за особливих обставин бути проблематичним, в той час, як в деяких надзвичайно складних справах попереднє ув’язнення протягом двох років може бути прийнятним. В будь-якому випадку слід сказати, що Європейський Суд буде особливо ретельно розглядати обставини попереднього ув’язнення, яке тривало два і більше років. д) Гарантії та тривалість процедури розгляду скарги (абзац 4) Подальші гарантії знаходяться в статті 5, абз. 4 Конвенції, яка гарантує кожній взятій під варту особі право “клопотатися про відкриття справи, в якій якнайшвидше вирішується в судовому порядку питання про правомірність арешту та у випадку незаконності видається розпорядження про звільнення”. Право на перевірку законності арешту існує після взяття під варту та під час арешту завжди тоді і кожного разу знову і знову, коли нові обставини могли б в подальшому поставити під сумнів правомірність арешту. Це відповідає меті абзаца 4 про те, що (при необхідності – повторно) здійснюється перевірка щодо правомірності арешту. Той орган, який перевіряє правомірність арешту, повинен бути органом судового типу. Крім того він повинен мати повноваження на перевірку правомірності арешту, а, при необхідності, звільнити відповідну особу з-під варти. Абзац 4 вимагає, щоб хоча б основні гарантії судової процедури знаходили застосування в процесі перевірки правомірності арешту. Так, наприклад, - необхідним є особисте заслуховування; абз. 4 надає також регулярно право на представництво та на ознайомлення з матеріалами справи. Нарешті, рішення суду повинно мати відповідне обгрунтування. В цій процедурі діє основний принцип рівності між органом звинувачення та ув‘язненою особою. Нарешті, абз. 4 забезпечує швидке, “по можливості якнайшвидке” проведення процедури. Тут теж неможливо встановити абсолютні терміни. Страсбурзька судова практика свідчить, що тривалість перебування під арештом протягом 31 доби під час розгляду справи у двох інстанціях вже може призвести до порушення статті 5, абз. 4. е) Право на отримання відшкодування (абзац 5) На завершення ще кілька слів щодо статті 5, абз. 5 Конвенції. Це положення гарантує кожному, хто утримувався під вартою всупереч гарантіям статті 5, абз. 1-4, право на компенсацію за заподіяну шкоду. Передумовою є факт встановлення національним судом чи Страсбурзьким Судом порушення однієї з гарантій зі статті 5, абз. 1-4. 3. Стаття 6 а) Застосування Третім важливим положенням Конвенції є стаття 6, яка забезпечує різноманітні гарантії процедури. На якому етапі застосовуються гарантії, вказані в статті 6 ЄКПЛ? Текст може привести до припущення, що гарантії застосовуються лише тоді, коли справу передано до карного суду, а не стосовно попереднього розслідування, яке проводиться слідчими органами. Це твердження дійсне лише частково, наприклад, щодо гарантії незалежного та неупередженого судді. В першу чергу, права на захист знаходять застосування ще до розгляду справи в суді – наприклад, під час першого допиту. Та вже ранні етапи розслідування справи можуть мати вирішальне значення, тому не реалізовані права на захист можуть поставити під сумнів коректність процедури в цілому. Лише таким чином можна гарантувати ефективний (дійовий) коректний процес. Процедуру слід завжди розглядати в цілому: гарантія прав під час розгляду справи в суді вимагає при певних обставинах виправлення попередніх недоліків; наступні інстанції повинні, при необхідності, виправляти помилки попередньої інстанції. б) Суддівська незалежність та неупередженість Тепер я хотів би розглянути різні гарантії коректної процедури. Незалежність та неупередженість суду гарантують, що жодні обставини поза межами процесу розгляду справи не впливатимуть на вирок на користь або супроти однієї з сторін. Незалежність принципово виключає зовнішній вплив. А неупередженість запобігає переходу на бік однієї з сторін при конкретних обставинах кожної окремої справи. Врешті решт враховується те враження, яке справляється: “Правосуддя повинно здійснюватися, але потрібно також бачити, що правосуддя здійснюється”. Йдеться про довіру, яку суди мають викликати в демократичному суспільстві. Незалежність суду не викликає жодних труднощів. Серед членів суду повинні працювати судді; суд повинен мати чітко визначену тривалість служби та бути незалежним від інших гілок держвлади та різних партій. Страсбурзька судова практика знає значно більше прикладів стосовно неупередженості судів. Упередженість означає необ’єктивність та прийняття суддею позиції однієї з сторін в конкретних умовах справи з огляду на сторони процесу. Упередженість як внутрішній стан надзвичайно важко довести. Тому слід орієнтуватися на той факт, чи мають місце обставини, які здатні обгрунтувати можливу упередженість. При цьому розрізняють суб’єктивні та об’єктивні компоненти. З суб’єктивної точки зору слід перевірити особисті відносини між суддею та даною стороною у судовому процесі. В принципі передбачається особиста неупередженість судді до моменту доведення протилежного. Той факт, що суддя проявляє недоброзичливість чи навіть ворожість по відношенню до однієї з сторін, не може залежати виключно від суб’єктивного сприйняття. Недовіра до судді повинна бути обгрунтована більш об’єктивно. З об’єктивної точки зору перевіряють, чи не здається суддя по відношенню до однієї з сторін необ’єктивним з інших причин, які не є такими, що безпосередньо випливають від особи. Тут слід звернути увагу в першу чергу на функції та організацію процедури. Не слід допустити, щоб суддя, який виносить вирок, ще до проведення розгляду в суді склав свою думку про результати процесу, зокрема, про вину звинуваченого. Не кожна дія під час проведення попереднього розслідування викликає сумніви в неупередженості судді, все залежить від об’ємів. Тут можна згадати два вироки Європейського Суду: У справі Пірсака/Piersack (Бельгія) суддя попередньо, виконуючи функції службовця прокуратури проводив слідчі дії також і в тих областях, стосовно яких пошукач, який потім подав на нього скаргу, був пізнішу звинувачений. Суттєвим для визнання порушення статті 6 ЄКПЛ був серед інших той факт, що прокурор – можливо було припустити ще під час попереднього розлідування – мав би займатися пізніше розглядом цієї справи в суді; несуттєвим залишилося, чи він собі фактично усвідомлював цей конкретний випадок. Справа Де Куббера/De Cubber (Бельгія) стосувалася ситуації слідчого судді, який спочатку очолює слідство по відкритій карній справі, а пізніше виступає у ролі судді, який виносить вирок. Даний слідчий суддя був незалежним і повинен був врахувати як обставини, які обтяжують відповідальність, так і ті, що виправдовують. Та все-одно було визнано порушення статті 6 ЄКПЛ: слідчий суддя мав надзвичайно широкі повноваження стосовно арешту, збору доказів та опитування свідків; поглиблена інформація з попереднього розслідуваня могла б забезпечити йому домінуючу роль на суддівській колегії під час розгляду справи в суді; і у звинуваченого – і це зрозуміло – виникла певна недовіра до судді, який його раніше засадив до попереднього ув’язнення і часто допитував. в) Відкритість процесу Стаття 6 ЄКПЛ гарантує кожному у карній справі усне слухання справи. Відкритість процесу сприяє контролю та стимулює довіру до правосуддя. Таким чином вона виконує демократичну функцію. Поряд з цим вимога відкритості є ще однією з гарантій коректності (об’єктивності) процесу. Відкритість запобігає виникненню таємного та кабінетного правосуддя, яке, в свою чергу, призвело б до неповаги гарантій об’єктивного процесу. Ці функції обумовлюють, що відкритому процесу відводяться не лише алібі-функція; значно більше предмет відкритості процесу створює основу для подальшого винесення вироку. Під час розгляду в суді повинні, зокрема, бути викладені всі докази, які обтяжують вину чи виправдовують, в присутності звинуваченого. Винятки стосовно відкритості процесу можливі з метою захисту інтересів неповнолітніх чи особистого життя особи, а також з причин національної безпеки. Велике навантаження суду не є достатньою причиною для відмови, але певні організаційні труднощі можуть - як виняток - призвести до відмови у відкритості процесу. г) Опитування свідків Стаття 6, абз.1 гарантує право особисто брати участь у процесі. Лише адвокатська присутність сама по собі – недостатня. Під час розгляду справи в суді повинні бути представлені всі докази; таким чином звинуваченому надається можливість їх заперечити. Якщо звинувачений не може бути знайдений навіть після проведення всіх необхідних заходів, то слухання може стати необхідним навіть за його відсутності, наприклад, щоб запобігти знищенню (речових) доказів. Якщо звинувачений дізнається постфактум про свій вирок, винесений за його відсутності, то за його клопотанням повинно пройти слухання в суді вже за його присутності. З права на особисту участь в слуханні витікає право звинуваченого особисто ставити запитання свідкам, які його звинувачують. Звинувачений може відмовитися від цього права. Далі визначається, коли суд не враховує висловлювання певних осіб. Врешті-решт суд не повинен спиратися на заяви свідків, яким звинувачений сам не міг поставити запитання. В компетенції органів знаходиться також, чи організувати зустріч (очну ставку) звинуваченого та свідків ще під час проведення слідства. Достатньо, коли звинувачений один раз , що означає: під час слідства чи під час слухання в суді, має можливість поставити запитання свідкам. Як складається ситуація зі свідками, які через страх перед залякуваннями чи переслідуваннями з боку звинуваченого хотять зберігати анонімність? Чи можуть їхні заяви бути просто зачитані в суді чи “представлені” слідчим органом? Якщо національний суд у своєму вироку безпосередньо та в значній мірі спирається на ці заяви, то звинуваченому повинна бути надана можливість щонайпізніше під час слухання в суді, поспілкуватися безпосередньо з цими свідками і поставити їм запитання. Але в статті 6, абз.1 передбачаються випадки, коли звинувачений залишає залу під час опитування свідка до тих пір, доки адвокат ставить запитання. д) Безкоштовний захист Стаття 6 гарантує кожній особі під час карного процесу, або ж за власним вибором знайти представника, або ж мати безкоштовний захист. В останньому випадку, правда, не існує права вибору обов’язкового захисника. Для безкоштовного захисту необхідно, щоб особа не мала ніяких коштів, а також щоб цей захист був в інтересах правосуддя. Тут враховуються серед інших такі фактори, як кара, складність справи. Суд завжди має перевіряти, чи обов’язковий захист проводився ефективно, Якщо будуть визнані недоліки в захисті (наприклад: хвороба, тривала відсутність, недостатні професійні знання), то на суд покладається звернути увагу даного захисника на його обов’язки, або ж призначити іншого захисника. е) Право на підготовку захисту Нарешті, кожний звинувачений має право та достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту. Ця гарантія служить інтересам захисту в цілому і мусить, зокрема, запобігти “скороченому процесу”. Останній навіть може бути проведений повністю коректно, але через свою терміновість переступає інтереси звинуваченого і робить для нього захист практично неможливим. Сюди відносяться серед інших вивчення матеріалів справи, бесіди з адвокатом, а також підготовка письмового звернення чи виступу під час слухання в суді. Яка кількість часу для цього відводиться, вирішується, виходячи з обставин кожного конкретного випадку. 4. Право на дійові правові засоби (стаття 13) Стаття 13 ЄКПЛ гарантує кожній особі, яка звертається до одного з основних прав Конвенції, можливість подавати з цього приводу скаргу в національні інстанції з отриманням ефективних результатів. Але не передбачається, що таким чином вже визнано порушення якогось іншого права; в такому випадку ця особа повинна, звичайно, скористатися своїм правом стосовно забезпечення іншого права. Стаття 13 не вимагає суду, тут достатньо звичайної адміністративної інстанції, якщо вона достатньо незалежна від сторін та можуть бути витримані певні мінімальні гарантії; наприклад, стосовно слухання, адвокатського представництва та обгрунтування заключного рішення. Заключне слово Пані і панове, я наближаюся до завершення! Мій виклад показує, що часто досить стислий текст гарантій основних прав людини пробуджується до життя лише завдяки діяльності Європейського Суду. Іншими словами, не можна уявити собі розуміння цих положень без судової практики Європейського суду в Страсбурзі. Він, правда, весь час звертається до судової практики національних судів стосовно окремих положень Конвенції. Вони теж впливають таким чином на зміст та значення Конвенції. Дякую Вам за Вашу увагу.   Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>