Стратієнко Л.В., суддя апеляційного суду м.Києва   Взаємовідносини між судовою владою та ЗМІ В Україні Шановні колеги! Сьогоднішня тема нашої з вами розмови – взаємовідносини між судовою владою та ЗМІ в Україні. Тема не нова, але актуальна, оскільки взаємовідносини між “третьою” і “четвертою” владами в суспільстві складаються досить непросто. Для суддей ці взаємовідносини зводяться, як правило, до застосування законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації особи і відшкодування моральної шкоди. На сьогоднішній день, крім загальних норм, визначених Конституцією України і ст.ст. 7, 440-1 ЦК України, при розгляді справ до засобів масової інформації судам необхідно керуватися також спеціальними нормативними актами, які регулюють діяльність ЗМІ, а саме: законами України від 2.10.92 р. “Про інформацію”, від 16.11.92 р. “Про друковані засоби масової інформації ( пресу) в Україні”,  від21.12.93 р. “Про телебачення і радіомовлення”, від 28.02.95 р. “Про інформаційні агентства”, від 23.09.97 р. “Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів” та “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, від 23.12.93 р. “Про авторське і суміжні права” ( в редакції від 11.07.01 р.), від 18.07.97 р. “Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України”. Окремі правові норми, що стосуються діяльності ЗМІ, містяться в інших законодавчих актах, зокрема тих, що регулюють вибори Президента, народних депутатів та депутатів місцевих рад. Із питань застосування судами зазначених законів Пленум Верховного Суду України дав розгорнуті пояснення в постановах від 28.09.1990 р. № 7  “Про практику застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” та від 31.03.1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, досить змістовними є узагальнення Верховного Суду України  розгляду справ цієї категорії. На сьогоднішній день не можна сказати, що законодавство, яке регулює застосування норм права про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди є досконалим. Численність і розпорошеність цих норм у різних законодавчих актах не сприяє однаковому застосуванню цього інституту права, породжує різне розуміння і колізії при застосуванні на практиці. Враховуючи певні текстуальні розбіжності в законах, що регулюють питання захисту честі, гідності та ділової репутації, судам слід мати на увазі, що при розгляді конкретних справ  слід керуватися законами, що регулюють конкретні правовідносини ( “Про друковані засоби масової інформації ( пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”). У випадку неврегульованості певних правовідносин цими законами, застосовуються ст.ст. 7, 440-1 ЦК України та відповідні норми закону “Про інформацію”. Суд також може у разі відсутності закону, що регулює спірні правовідносини, застосувати закон, що регулює подібні правовідносини, а при відсутності такого закону виходити з загальних начал і змісту законодавства України. З вказаних законодавчих актів випливає, що захисту підлягають честь, гідність чи ділова репутація громадянина або юридичної особи, а також їх право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Хочу зазначити, що певні кроки в удосконаленні правозастосовчої практики здійснюються. Зокрема, принципово важливими в цьому плані є зміни, внесені до п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. №4  постановою від 25.05.2001 р., якими передбачено, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди. Звернуто увагу судів на те, що ст. 17 Закону “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову ) шкоду. При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб ( наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч.4 ст. 17 зазначеного закону з‘ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому. Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо). Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК. Ці зміни враховують думки та пропозиції, які були висловлені на науково-практичній конференції “Судова практика у справах за позовами до ЗМІ” яка відбулася в травні 1999 р., та свідчать про зближення правозастосовчої практики з цього питання в Україні з практикою Європейського суду та демократичних країн. У демократичному суспільстві незалежна преса зацікавлена у функціонуванні незалежної судової влади для захисту своїх прав, а незалежна судова влада не може повноцінно діяти за відсутності незалежних ЗМІ, які поширюють правила незалежної судової влади серед мас. Такі взаємовідносини між судами і ЗМІ зумовлені єдністю їх мети: обов‘язком захищати людину від посягань на її честь, гідність і репутацію, а також повагою до особистого і сімейного життя, що передбачено законодавством України, Європейською конвенцією з прав людини. Сьогодні, на жаль, не можна сказати про існування конструктивного співробітництва між судовою владою та засобами масової інформації. Скоріше можна говорити про певну конфронтацію. ЗМІ, в основному, переповнені інформацією про несправедливі та незаконні судові рішення. Судді обурюються необ‘єктивністю інформації, викладеної в ЗМІ щодо конкретних судових справ, інших сторін діяльності суду. Права людини, безперечно, потребують захисту. Одним з головних засобів такого захисту є преса. В ідеалі кожен журналіст повинен бути захисником прав людини, хоча на практиці ми спостерігаємо це далеко не завжди. Необхідно, щоб в суспільстві домінувала думка про те, що свобода поширювати недостовірну інформацію не тотожна свободі інформації, яка є надбанням демократичного суспільства, оскільки це по-перше порушенням є прав людини на інформацію, а по-друге, в суспільстві, де це існує, не можуть не порушуватись інші права людини, а тому ЗМІ,  як захисник прав людини не можуть і не мають права порушувати їх в житті. Проте, на практиці цей принцип дотримується засобами масової інформації  не завжди і матеріали конкретних справ за позовами до засобів ЗМІ та й взагалі, правовий аналіз певних публікацій чи програм на радіо і телебаченні дають підстави для висновку про недостатню правову свідомість окремих журналістів, відсутність у них юридичної і моральної відповідальності за викладену ними інформацію. Основне право журналіста-професіонала – одержувати інформацію і доводити її до читача, слухача, глядача, оскільки він є необхідним посередником між джерелами інформації і споживачем, а тому несе відповідальність перед останнім за повноту і достовірність інформації, за моральну позицію. Проте, дуже часто журналісти в погоні за сенсацією допускають правові помилки, рідко посилаються на використані джерела інформації. В результаті критика ними дій громадян чи організацій часто виглядає не досить аргументованою та переконливою, висновки носять суб‘єктивний характер, суперечать правовим нормам, створюють у громадян спотворене уявлення про те, що відбувалося насправді. Нерідко трапляються публікації,  що містять неперевірені, а інколи й підтасовані факти, зокрема про життя і роботу державних і політичних діячів, що тягнуть  в подальшому пред‘явлення відповідних позовів в судах. Як правило, ці позови пред‘являються з підстав, передбачених ст.ст.7, 440-1 ЦК України. Проте, бувають і позови, пред‘явлені на підставі інших законодавчих актів. Так, у червні 2000 р. Г. звернувся в Шевченківський районний суд м.Києва з позовом до Національної телекомпанії України (НТУ) про зобов‘язання надати ефірний час для спростування недостовірної інформації. Зазначав, що 21.03.2000 р. о 21 год.30 хв. в передачі “Акцент В.Лапікури”, яка вийшла в ефір на каналі УТ-1 НТУ, ведучий та автор програми В. Лапікура розповсюдив недостовірну, упереджену і необ‘єктивну інформацію відносно нього, якою заподіяв шкоду його інтересам. Посилаючись на те, що відповідач відмовився надати йому ефірний час для відповіді і спростування розповсюдженої інформації  та власного тлумачення обставин, просив задовольнити його позов. Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва,  позов задоволено. Зобов‘язано НТУ надати безкоштовно Г. 6 хв. 40 секунд ефірного часу 12.09.2000 р. для спростування та власного тлумачення обставин справи, викладених у авторській передачі В.Лапікурою 21.03.2000 р. о 21год. 30 хв. Ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду від 4.10.2000 р. рішення суду в частині дати надання ефірного часу змінено з 12.09.2000 р. на 24.10.2000 р., а в іншій частині залишено без змін. Постановою президії Київського міського суду від 13.11.2000 р. судові рішення скасовані, а справа направлена на новий розгляд. Скасовуючи постанову президії Київського міського суду та залишаючи рішення районного суду і ухвалу судової колегії в цивільних справах Київського міського суду без змін, за винятком встановлення дати надання ефірного часу, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що відповідно до ч.1 ст.43 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” телерадіоорганізація зобов‘язана надавати громадянам чи представникам організацій, інтересам яких заподіяно шкоди розповсюдженою інформацією можливість відповіді, спростування чи власного тлумачення обставин справи. Позовні вимоги Г. були заявлені  на підставі п.1 ст 43 зазначеного закону і предметом спору  є захист порушеного відповідачем права позивача на відповідь, спростування і власного тлумачення обставин справи. Оскільки судом було встановлено, що 21.03.2000 р. в перерві між таймами футбольного матчу, який розпочався о 21год. 35 хв., на каналі УТ-1 НТУ вийшла в ефір передача “Акцент В. Лапікури”, в якій її автор та ведучий розповсюдив упереджену і необ‘єктивну інформацію про професійну діяльність позивача, як юриста та народного депутата України, щодо підготовки до проведення референдуму, а саме – висновку експертів Венеціанської комісії Європарламенту, його оприлюднення, виступу щодо нього в засобах масової інформації, його відношення, як політика до своєї Батьківщини, оцінки його, як політичного діяча та юриста в минулому та на цей час.        За таких обставин суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що розповсюдженою інформацією заподіяно шкоди інтересам позивача, а тому відповідач зобов‘язаний надати йому ефірний час для відповіді, спростування і власного тлумачення обставин справи у відповідності з ч.1 ст. 43 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, а тому висновок президії міського суду про те, що не притягнувши до участі в справі в якості відповідача В.Лапікуру, суд допустив порушення норм процесуального права є необгрунтованим, оскільки судом розглядався спір щодо правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем і рішення суду по даному спору не порушує прав В.Лапікури та не встановлює для нього якихось обов‘язків. При розгляді справ про захист честі, гідності та ділової репутації суд в кожному випадку повинен чітко визначитися з зазначеним поняттями та мати на увазі, що згідно тлумачного словника С.І.Ожегова  честь – це варті поваги і гордості моральні якості та етичні принципи особистості; гарна незаплямована репутація; пошана, повага. Гідність – це певна самооцінка особистістю своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Простіше кажучи, честь – це оцінка людини оточуючими, а гідність – її самооцінка. Репутація – це думка, що склалася, про особу, вона грунтується на оцінці її суспільно значимих якостей. “Ділова репутація” – оцінка професійних якостей. Ст. 7 ЦК України передбачає спеціальний спосіб для захисту честі, гідності та ділової репутації громадян або організацій: спростування поширених відомостей, що не відповідають дійсності. Використання цього способу можливе за наявності трьох умов: відомості повинні бути такими, що ганьблять громадянина або організацію; поширеними; такими, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво. При цьому треба враховувати, що у цій нормі Кодексу закріплено принцип “презумпції невинуватості” потерпілого: відомості вважаються такими, що не відповідають дійсності доти, доки той, хто їх поширив не доведе інше. Лише за наявності трьох зазначених умов можливе позитивне вирішення вимог громадянина або або організації, які звернулись за захистом прав у порядку ст.7 ЦК. Всупереч зазначеному суди під час розгляду справ не враховують вимог матеріального права, не з‘ясовують обставин, з якими закон пов‘язує правомірність заявлених вимог, хто є належним відповідачем у справі ( враховуючи, що редакція ЗМІ не завжди є юридичною особою). Не завжди судді пред‘являють вимоги щодо відповідності позовних заяв вимогам ст.137 ЦПК України і, зокрема, викладенню в них обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги. Відповідно до ст.7 ЦК він повинен зазначити в позовній заяві: коли, ким і в якій формі поширені щодо нього неправдиві відомості, їх зміст,що саме вони порочать: честь, гідність чи ділову репутацію і в чому саме. Звичайно, неможливо втиснути в рамки будь-якого закону всі ситуації, які можуть мати місце. Наприклад, в Шевченківському районному суді м.Києва була розглянута справа за позовом К. до редакції газети “Іменем Закону” та автора Г. про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що в надрукованій в газеті статті “Які там податки, коли кругом лише видатки” проти нього висунуті звинувачення в скоєнні злочинів, передбачених ст.ст.148-2 ч.2, 155-6 ч.3, 170 КК України. Поширені газетою відомості не відповідають дійсності, порочать його честь, гідність, ділову репутацію, їх поширенням йому завдано моральних страждань. Крім того, стаття була доповнена малюнком опудала, нагородженого медаллю “За відвагу”, який також порочить його честь і гідність. Тобто в позовній заяві йшла мова про захист честі і гідності, які опорочені як текстом друкованої в газеті інформації, так і малюнком, розміщеним поряд з друкованою інформацією, який виконаний в контексті друкованої інформації. Рішенням суду позов був задоволений частково. Скасовуючи рішення, судова колегія в цивільних справах Київського міського суду серед іншого вказала і на те, що відповідно до вимог ст.143 ЦПК суду необхідно було притягти до участі в справі і автора малюнку, з‘ясувати пов‘язані з цим обставини і прийняти в цій частині відповідне рішення. Багато ускладнень в судовій практиці при вирішенні справ за позовоами до ЗМІ виникає при визначенні розмірі моральної шкоди, що зумовлено відсутністю в законодавстві критеріїв щодо визначення її розмірів. Звичайно, не можна визнати законними і обгрунтованими рішення тих судів, які розміри моральної шкоди визначають в мільйонах, сотнях тисяч гривень. Так, Старокиївським районним судом м.Києва було постановлено рішення про зобов‘язання редакції газети “Київські відомості” та журналістів К.С. і К.Г. спромстувати недостовірні відомості щодо Міністра внутрішніх справ К.Ю.та стягнути на його користь з редакції 5 млн. грн. та з кожного з журналістів по 2 млн. грн. на відшкодування моральної шкоди. Після скасування Верховним Судом України в порядку нагляду рішення районного суду  при новому розгляді цієї справи провадження за позовом до К.Г. було закрито у зв‘язку з відмовою К.Ю. від позовних вимог, щодо решти позивачів позов залишено без розгляду. Необхідно зазначити, що в судовій практиці проглядається тенденція визначення розміру компенсації моральної шкоди залежно від соціального чи посадового статусу позивача, що суперечить конституційному принципу рівності громадян перед законом. При вирішенні справ про захист честі, гідності і ділової репутації суди повинні виходити з вимог ст.34 Конституції України  про те, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а тому у випадках судового захисту честі, гідності і ділової репутації посадових осіб, коли це не пов‘язано з їх службовою діяльністю, вимоги щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди мають задовольнятися, виходячи з конституційних засад рівності всіх громадян перед законом. Хочу зазначити, що в п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 в редакції постанови від 25.05.01 р. зазначено, що при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Тому при постановленні рішення треба враховувати, що стягнення відшкодування моральної шкоди не повинно поставити ЗМІ в таке фінансове становище, що воно змушене буде припинити свою діяльність. При розгляді конкретних справ цієї категорії необхідно враховувати і практику Європейського суду з прав людини щодо розгляду позовів політичних діячів і посадових осіб держав світу  про захист честі і гідності, який полягає в тому, що межі дозволеної критики щодо них мають бути більш широкими, оскільки їх діяльність стосується інтересів широкого кола громадськості, а їх діяльність носить публічний характер. Притаманним судовій системі є її замкнутість. Судді в своїй більшості не прагнуть контактів з журналістами, не намагаються роз‘яснювати чи коментувати свої дії. Щодо того добре це чи погано існують різні погляди. Особисто моя думка з цього приводу полягає в тому, що суддя має насамперед вміти слухати і робити висновки, викладені в судових рішеннях. Не думаю, що заслуговує на увагу практика коментування з боку суддів справ, які знаходяться в провадженні і ще не знайшли свого вирішення. До речі, така практика не є розповсюдженою і в демократичних країнах. Що стосується участі представників ЗМІ в судових засіданнях, то виходячи з принципів гласності та відкритості судового розгляду, вважаю, що тут не повинно бути зі сторони суду ніяких перешкод, окрім випадків, прямо зазначених в законі. Наостанок хочеться побажати більше взаєморозуміння і взаємоповаги між судовою владою та ЗМІ в Україні, об‘єктивності і неупередженості при висвітленні роботи суду, тих об‘єктивних проблем, які існують в судах та перешкоджають певною мірою у здійсненні правосуддя на належному рівні.        Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>