Лобасюк І.І.., заступник директора Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Міністерство юстиції України) Місце Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в Конституції та праві України Якщо звернутись до історії існування системи міжнародного права, то ми побачимо безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувались. Будь-які труднощі у створенні хорошого міжнародного права бліднуть поряд з проблемою того, як зробити міжнародне право ефективним. Міжнародне право спрацьовує там, де воно найчастіше застосовується, а саме - у національних правових системах. Якщо положення договору чи норма звичаєвого міжнародного права, або будь-яка інша норма міжнародного права використовується при ухвалені рішення національним судом чи адміністративним органом, міжнародне право зберігає всю свою дієвість, яку тільки здатна продемонструвати національна судова система. Зарубіжна доктрина і практика давно різною мірою визнають пріоритет міжнародного права над внутрішнім. Відповідно до принципу добросовісного виконання зобов'язань по міжнародному праву при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони і адміністративні правила, держава повинна співвідносити це з своїми міжнародними зобов'язаннями (Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе, Хельсинки, 1975 г.). Відповідно до міжнародного права, у випадку розбіжностей між міжнародними зобов'язаннями і національним правом, держава не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору (См. ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Виняток зроблено лише для випадку, коли згода держави на обов'язковість договору була виражена в порушенні того чи іншого положення внутрішнього права, що стосується компетенції укладати договори, за умови, що порушення було явним і стосувалось норми її внутрішнього права особливо важливого значення. В цьому випадку держава може посилатись на цю обставину як на підставу недійсності її згоди (См. ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом спрямованим на захист широкого спектру цивільних та політичних прав, що запровадив ефективний контрольний механізм. Це стало можливим як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, держави-учасниці якої брали на себе відповідні зобов'язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні. Права і свободи, що гарантуються Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, забезпечуються у першу чергу органами влади держав-учасників Конвенції. Діяльність Європейського суду як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях як Європейської комісії з прав людини, так і Європейського суду з прав людини. Те, в якій мірі національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати гарантовані Конвенцією права і свободи, розглядаючи справи про дію чи бездіяльність органів влади, багато в чому залежить від вирішення питання про те, чи можуть суди прямо застосовувати положення міжнародних договорів взагалі і Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини зокрема. У свою чергу, відповідь на це питання залежить від вирішення проблеми дії міжнародного права в рамках національної правової системи тієї чи іншої держави-учасниці. У зв'язку з цим, необхідно згадати про те, що в теорії міжнародного права існують два погляди на цю проблему. На думку прихильників теорії дуалізму, міжнародне право і внутрішньодержавне право складають дві різні правові системи. Міжнародне право починає діяти в рамках національної правової системи лише після того, як воно було трансформовано у внутрішньодержавне право через відповідну процедуру. Захист суб'єктів права в такій ситуації залежить від згаданого процесу трансформації, а їх права й обов'язки існують тільки в рамках національного права держави. Прихильники теорії монізму дотримуються протилежної точки зору. На основі цієї теорії різні правові системи розглядаються як елементи всеосяжної міжнародної системи, при якій владні органи держави зв'язані міжнародним правом у своїх відносинах із приватними особами. При цьому питання про те, чи були трансформовані норми міжнародного права у внутрішньодержавне право, не є визначальним. На думку прихильників теорії монізму, права й обов'язки приватних осіб породжуються безпосередньо міжнародним правом, що дає індивідам право прямо посилатися на норми міжнародного права (і, зокрема, на норми міжнародних договорів) у національних судах держав. При цьому національні судові органи зобов'язані застосовувати норми міжнародного права і, більш того, виходити з верховенства цих норм над внутрішньодержавним правом. Відповідно до точки зору, що існує в сучасній міжнародно-правовій теорії, міжнародне право залишає державам право вибору щодо того, яким з двох вищенаведених поглядів керуватися. Іншими словами, держава сама вправі вирішувати, яким чином їй виконувати свої міжнародні зобов'язання і імплементувати відповідні міжнародно-правові норми в рамках власної правової системи. При цьому держави несуть відповідальність тільки за кінцевий результат дотримання своїх зобов'язань. Це в значній мірі застосовується і до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Що ж стосується України, то відповідно до ст. 9 Конституції то "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". Разом з тим важливо пам'ятати, що навіть коли відповідно до державного (конституційного) права держави міжнародне право користується статусом внутрішнього права і має верховенство, подібний статус міжнародне право набуває не в силу своєї власної природи, а саме завдяки відповідним нормам внутрішньодержавного права. Відповідно до п. 1 ст. 17 закону України від 22 грудня 1993 року "Про міжнародні договори України" встановлюється, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулось у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Слід підкреслити, що це правило міститься і в багатьох законах України, прийнятих в останні роки. Таким чином, в Україні Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Конвенція про захист прав і основних свобод людини має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням ст. 9 Конституції. Якщо з Конвенцією як з частиною національного законодавства ми визначились і значних суперечок з цього приводу не існує, то проблема, яким чином розглядати рішення Європейського суду з прав людини, досі існує. Відповідно до ст. 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року рішення Європейського Суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування та тлумачення. Існує ряд причин, за якими необхідно притримуватись прецедента. Європейський суд з прав людини в справі Косі (Cossey) зазначив, що це знаходиться в інтересах правової стабільності і впорядкованого розвитку практики застосування Конвенції. Рішення у схожих справах повинні бути подібними, оскільки відмінність може призвести до нерівності позивачів перед законом та не виправдати законні очікування тих, хто звертається до правосуддя. Дотримання прецедента не тільки прямо відповідає вимогам незалежності і безсторонності суду, але й виражає саму суть судової політики. Європейський суд з прав людини встановив, що буде керуватися раніше прийнятими рішеннями виходячи з беззаперечних міркувань, наприклад, для забезпечення того, щоб Конвенція відображала суспільні зміни і продовжувала відповідати вимогам сьогодення. В Європейському суді не рідкість дискусії з приводу необхідності слідувати попередньому рішенню, і це не дивно, оскільки Європейський суд з прав людини - міжнародний суд, в якому поєднано стільки своєрідних правових систем і традицій. Тому виникає питання, що ж саме вважати прецедентом: чи може одна справа розглядатись, як прецедент, чи тільки серія справ, чи тільки практика, що складає звичаєве право. Що є суттю судового прецедента - загальне визначення чи посилання на особливості справи? Знову ж таки можуть існувати різні погляди щодо того, чи необхідно віддавати перевагу прецеденту завжди, чи регулярно, звичайно, чи тільки у виключних випадках. Предметом регулювання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Дійсно, гарантія прав, передбачена Конвенцією, цілком реальна без прийняття будь-яких додаткових заходів з боку органів влади держав-учасниць, таким чином, ці права можна вважати такими, що застосовуються прямо. Пріоритет норм Європейської конвенції над положеннями національного законодавства, що суперечать їй, визначається двома основними положеннями, а саме права і свободи, що захищаються Конвенцією, носять фундаментальний характер, по-друге, у Преамбулі Європейської конвенції підкреслюється одна з основних цілей Ради Європи - досягнення більшої єдності між державами-членами, а діяльність Європейського суду як контролюючого механізму саме і служить досягненню згаданої мети. З всього вищенаведеного ми можемо зробити висновок, що Конвенція про захист прав і основних свобод людини є частиною національного законодавства її положення є нормами прямої дії, крім цього вони мають пріоритет відносно норм національного законодавства, що суперечать положенням Конвенції. Говорячи про дію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в рамках національної правової системи не можна не відмітити те, що значна положень Конвенції знайшла відображення в Конституції України, розділ ІІ якої повністю присвячено правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Необхідно зазначити, що Конвенція в цілому не передбачає для держави конкретного способу забезпечення у внутрішньому законодавстві ефективного впровадження будь якого з положень Конвенції - наприклад, шляхом інкорпорації Конвенції в національне право і не потребує засобу для оспорювання на абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями Конвенції чи еквівалентними внутрішніми нормами. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав особи, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Безпосереднє використання положень Конвенції, а також рішень Європейського суду з прав людини як її невід'ємної частини в правозастосовчій практиці безсумнівно сприятиме розвитку захисту прав особи в України.  Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>