Андрусенко В.В., заступник директора Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Міністерство юстиції України) Конвенція про захист прав і основних свобод людини і кримінальний процес Розглядаючи положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини, які стосуються кримінального процесу, пропонуємо розпочати зі статті 5 Конвенції, що захищає право на свободу та особисту недоторканість. Проголошуючи "право на свободу", стаття 5 говорить про особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободи свавільно, так зазначив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Енгель та інші проти Нідерландів". В конвенції забороняються не всі види позбавлення свободи і спеціально зазначаються шість вичерпних випадків, на підставі яких держава може посягнути на свободу і особисту недоторканість особи. Право на свободу і особисту недоторканість повинно сприйматись в цілому як захист від будь-якого процесуального чи матеріально-правового посягання на особисту свободу з боку державних органів. Іншими словами, під "особистою недоторканістю" мається на увазі фізична недоторканість, тобто гарантія від арешту чи затримання. Переходячи до випадків, коли держава може позбавити свободи особу, необхідно звернути увагу на обов'язковість правомірності такого позбавлення. Кожен із передбачених в пункті 1 статті 5 випадків передбачає положення про те, що арешт або тримання під вартою повинні бути законними. Для забезпечення цієї законності національні органи зобов'язані дотримуватись внутрішнього права і в діях держави не повинно бути ні зловживання владою, ні недобросовісності. Однак, у статті 5 говориться про законність застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі, а не про те, якими вони повинні бути. Що стосується дотримання внутрішнього права, то у рішенні у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" Суд підкреслив, що поняття "законний" охоплює як процесуальні, так і матеріально-правові норми. Воно певним чином співпадає з загальним поняттям статті 5 пункту 1, а саме - дотримання "процедури, встановленої законом". Дійсно, ці два поняття відображають важливість мети, яка лежить в основі статті 5 пункту 1: в демократичному суспільстві, де панує верховенство права, ніяке свавільне затримання не може вважатись законним. Формула "відповідно до процедури, встановленої законом" по суті відправляє до внутрішнього законодавства та говорить про необхідність дотримання належного порядку згідно з цим законодавством. Отже, дотримання внутрішнього права безпосередньо входить в обов'язки держави, а Конвенція дозволяє Суду вирішувати, чи було дотримане внутрішнє право. Свавільне позбавлення свободи, проведене не відповідно до закону та без дотримання процедур та гарантій, передбачених національним законодавством, може призвести до порушення статті 5 Конвенції. Однак у практиці Комісії та Суду встановлено, що термін "закон", використаний в Конвенції, не означає виключно внутрішні законодавчі та підзаконні акти, а має більш широкий та об'єктивний зміст. Необхідно впевнитись у якості тієї законності, що передбачена національним законодавством. Так, законодавство повинно бути не тільки достатньо доступним, але й достатньо чітко сформульованим, щоб кожен міг відповідно враховувати це у своїй поведінці. Крім того, внутрішнє законодавство повинно відповідати Конвенції, включаючи загальні принципи, виражені або які маються на увазі. В основі формули "відповідно до процедури, встановленої законом" знаходяться поняття справедливої та належної процедури, тобто будь-які заходи, які позбавляють людину свободи, повинні виходити від відповідного державного органу, здійснюватись ним і не бути свавільними. Переходячи до процесуальних гарантій у випадках позбавлення волі, необхідно відмітити, що пункт 2 статті 5 Конвенції вміщує елементарну гарантію: кожний затриманий чи заарештований повинен знати, чому він позбавлений волі. Це положення зобов'язує роз'яснити кожному затриманому чи заарештованому простою, зрозумілою йому мовою юридичні та фактичні підстави його затримання чи арешту для того, щоб він міг звернутись до суду, якщо захоче заперечити законність затримання чи арешту. Хоча ця інформація повинна бути повідомлена "негайно", немає необхідності, щоб особа, яка проводить затримання, повідомляла її повністю в цей же момент. Питання про те, чи отримав затриманий достатню інформацію і наскільки негайно, оцінюється Європейським судом згідно з особливостями кожної справи (рішення у справі "Мюррей проти Сполученого Королівства"). Положення статті 5, а саме пункт 3, вимагає, щоб кожна особа, яку було затримано з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо визнається за необхідне запобігти вчинення нею злочину або її втечі після її вчинення, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу. Суддя або інша службова особа має вислухати особу, якій пред'явлене обвинувачення, для цього особа має постати особисто перед судовим органом, який повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, незалежно, відповідно до процедури та норм, що визначені законом. У своїй практиці Європейський суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає. Продовжуючи розглядати питання судового контролю за обмеженням свободи особи, слід звернутись до рішення Суду у справі "Аксой проти Туреччини". У цьому рішенні Суд підкреслив важливість статті 5 Конвенції, а саме, що вона закріплює основне право людини, зокрема, захист кожного від свавільного посягання держави на його право на свободу. Судовий контроль за втручанням виконавчої влади в це право є суттєвою рисою гарантій, втілених у пункті 3 статті 5, які призначені звести до мінімуму ризик свавілля і гарантувати верховенство права. Більше того, негайне судове втручання може призвести до виявлення та запобігання катуванням та поганому поводженню, які абсолютно заборонені Конвенцією і не передбачають ніяких відступів. Що стосується положення про те, що заарештована або затримана особа повинна негайно постати перед суддею чи іншою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, то із практики Європейського суду з прав людини видно, що "негайно" - означає максимально чотири дні. Така позиція відрізняється чіткістю і логічністю, хоча і наділяє державу більш дискреційними повноваженнями, ніж це видно із тексту статті 5 Конвенції. Слід відзначити, що найкоротший строк затримання як, наприклад, у справі "Броуган проти Сполученого Королівства", а саме 4 дні і 6 годин, на думку Суду, вийшов за суворі часові рамки, дозволені у статті 5. Розглядаючи далі повноваження судових органів у випадках позбавлення волі, необхідно зазначити, що національні судові органи повинні в першу чергу слідкувати за тим, щоб у кожному конкретному випадку строк попереднього ув'язнення обвинуваченого не перевищував розумних меж. Для цього вони повинні враховувати всі обставини, які мають значення для з'ясування питання, чи є суспільний інтерес, який з урахуванням презумпції невинуватості виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи, та враховувати це у рішеннях щодо клопотань про звільнення. Наявність вагомих підстав підозрювати заарештованого у скоєнні злочину є умовою правомірності утримання під вартою, але через деякий час цього вже недостатньо. При розгляді питань щодо обґрунтованості строків утримання під вартою Європейський суд встановлює, чи продовжують інші обставини, на які посилались судові органи, виправдовувати позбавлення волі. Якщо такі обґрунтування достатні, суд встановлює, чи проявили компетентні національні органи особливі зусилля при проведені слідчих процедур. Як видно з практики Суду щодо питання обґрунтування утримання під вартою, небезпека ухилення від правосуддя не може вимірюватись тільки в залежності від суворості можливого покарання. Вона повинна визначатись з урахуванням інших факторів, які можуть або підтвердити наявність небезпеки ухилення від правосуддя, або зробити її настільки незначною, що це не може служити виправданням утримання під вартою. При цьому необхідно враховувати характер обвинуваченого, його моральні якості, його майновий стан, зв'язки з державою та його міжнародні контакти. Якщо утримання під вартою продовжується тільки з причин побоювань, що обвинувачений переховуватиметься від правосуддя, на думку Суду, його треба звільнити з-під варти, якщо він представить відповідні гарантії того, що не переховуватиметься від суду, наприклад, внесе заставу. Право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення та кримінально-процесуальні норми, що є складовими елементами загального поняття справедливого судового розгляду визначені у статті 6 Конвенції. Поняття "кримінальне обвинувачення" в контексті Конвенції набуває автономного значення і внутрішнє право держави не є визначальним в питанні, чи пред'явлене обвинувачення або чи є обвинувачення кримінальним. Практика Суду показує, що кримінальне обвинувачення може бути визначене як офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у вчиненні кримінального злочину, доповнюючи при цьому, що можуть бути і інші підстави, які підтверджують це звинувачення і можуть спричинити серйозні наслідки та ускладнити становище підозрюваного, наприклад, видача ордеру на арешт, обшук приміщення чи особистий обшук. У справі "Девейєр проти Бельгії" згідно розпорядження прокурора було тимчасово закрито магазин заявника на підставі порушення правил ціноутворення. Заявнику замість порушення кримінальної справи офіційно запропонували сплатити штраф. Оскільки в іншому випадку йому загрожували набагато більші штрафи, він погодився. Однак Суд зазначив, що відмова заявника від справедливого розгляду в суді відбулась під тиском. Відповідно, мало місце порушення статті 6 Конвенції. А Суд у рішенні відмітив, що дана справа носить кримінальний характер, а звинувачення визначається як офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади про припустимість того, що цією особою скоєне кримінальне правопорушення. Необхідно підкреслити, як Європейський суд з прав людини дуже тонко підходить до цього питання. Достатньо офіційного повідомлення про припустимість скоєння кримінального порушення, щоб суд зміг це розглядати як висунення кримінального обвинувачення у сенсі статті 6 Конвенції. Щодо кримінального характеру обвинувачення, то якщо згідно з національним законодавством держави те чи інше обвинувачення відноситься до кримінального права, то для цілей Конвенції воно буде вважатись також кримінальним. Однак, якщо за внутрішнім законодавством звинувачення відноситься не до кримінальної, а, наприклад, до адміністративної чи дисциплінарної сфери, то Суд буде розглядати питання, чи відноситься воно до сфери кримінального права згідно зі своїм автономним тлумаченням цього поняття. Враховуючи такі критерії, як характер правопорушення та суворість покарання за нього, можна навести приклади дисциплінарних справ, які відносяться до сфери кримінального права: - справа про військову дисципліну, в якій особі загрожувало позбавлення волі в дисциплінарному підрозділі протягом декількох місяців; - справа, що стосується заколоту та нанесення тяжких тілесних пошкоджень охоронцю засудженим, в якій обвинуваченому загрожувало скасування значного скорочення строку відбування покарання. Одним з основних елементів статті 6 Конвенції є право кожного на "справедливий" розгляд справи. Вимога справедливості застосовується до всього розгляду і не обмежується слуханням справи за участю сторін. Як правило, поняття справедливого розгляду вимагає дотримання рівності засобів, тобто рівності між сторонами у процесуальному плані. Процедура розгляду повинна надавати достатні гарантії, виходячи з характеру справи. До таких гарантій можуть відноситись достатні можливості надання доказів, відвід свідчень свідків обвинувачення та аргументація з спірних питань. У сфері кримінального права обвинувачений повинен мати можливість участі у розгляді. Регламентація надання доказів покладається в першу чергу на внутрішнє законодавство, а оцінка доказів - на національні суди. Однак, при визначенні справедливості всього розгляду важливе значення мають характер отриманих доказів та спосіб їх отримання. Зокрема, в сфері кримінального права для дотримання прав захисту в принципі вимагається, щоб докази пред'являлись в присутності обвинуваченого на відкритому розгляді і щоб була можливість оспорювати їх під час змагального процесу. Ця вимога включає можливість допитувати свідків і обговорювати отримані докази. Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що згідно статті 19 Конвенції його завданням є забезпечення виконання Договірними Сторонами їх зобов'язань за Конвенцією. Він не покликаний досліджувати фактичні та правові помилки, начебто допущені національними судами, якщо тільки вони не ведуть до порушення прав і свобод, що охороняються Конвенцією. Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, але вона не встановляє ніяких правил допустимості доказів як таких. Це завдання внутрішнього права. Суд, таким чином, не виключає прийнятність незаконно отриманих доказів, він тільки оцінює, чи був судовий розгляд в цілому справедливим. Наприклад, у справі "Шенк проти Швейцарії" Суд врахував ту обставину, що магнітофонний запис, що був отриманий незаконним шляхом, не був єдиним доказом, на якому був побудований вирок. На підставі цього Суд дійшов висновку, що використання у якості доказу спірного магнітофонного запису не позбавило заявника справедливого судового розгляду, отже не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Далі хотілось би розглянути питання щодо використання свідчень обвинуваченого в кримінальному процесі. Право на мовчання і його складова частина - право не свідчити проти себе - у статті 6 спеціально не згадані. Тим не менше, вони є загальновизнаними міжнародними нормами, що лежать в основі поняття "справедливої процедури", про яку говорить стаття 6. Їх значення - в захисті обвинуваченого від зловмисного примусу з боку влади, що допомагає уникнути судових помилок і досягнути цілей, поставлених статтею 6. Зокрема, це право сприяє тому, щоб обвинувачення не вдавалось до доказів, отриманих всупереч волі обвинуваченого за допомогою примусу чи тиску. Право не свідчити проти самого себе - це в першу чергу право обвинуваченого зберігати мовчання. Як прийнято вважати в правових системах держав-учасниць Конвенції, дане право не розповсюджується на використання в кримінальному процесі матеріалів, які можуть бути отримані від обвинуваченого незалежно від його бажання, наприклад: вилучення по розпорядженню документів, отримання зразків крові, сечі або шкіряного покрову для проведення аналізів. У вищенаведеному значенні право не свідчити проти самого себе тісно пов'язане з презумпцією невинуватості, що міститься у пункті 2 статті 6 Конвенції. Презумпція невинуватості є одним з елементів справедливого судового розгляду. Цей принцип порушується, якщо суд оголосить обвинуваченого винним в той час, коли його вина не була попередньо доведена. Якщо відсутні формальні підтвердження цього, достатньо, щоб мотивування судді надавали підстави вважати, що він припускав обвинуваченого винним. Крім того, як неодноразово зазначається, Конвенція повинна тлумачитись так, щоб гарантувати конкретні і реальні, а не ілюзорні та теоретичні права. Це стосується і права, закріпленого у пункті 2 статті 6. Посягання на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від судді чи суду, але й від інших представників чи органів публічної влади. У справі "Аллене де Рибемон проти Франції" деякі з найбільш високопоставлених співробітників французької поліції назвали заявника без будь-яких застережень одним з підбурювачів, тобто співучасників вбивства. Це є відверта заява про винуватість, яка, з одного боку, спонукала громадськість повірити в неї, а з іншого - випереджала оцінку фактів справи компетентними суддями. А значить, відбулось порушення пункту 2 статті 6 Конвенції. Переходячи до розгляду процедурних гарантій, які передбачені пунктом 3 статті 6, розпочнемо з положення, що передбачає право кожного обвинуваченого у вчиненні кримінального злочину бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення проти нього. Згідно цього положення обвинувачений має право отримати більш точні та детальні відомості, аніж це вимагається у пункті 2 статті 5. Обвинувачений має право бути поінформований не тільки про матеріальні факти, тобто причини обвинувачення, але й про правову кваліфікацію цих фактів, тобто про характер обвинувачення. Повідомлених деталей повинно бути достатньо для того, щоб обвинувачений міг підготувати свій захист, але необхідно назвати докази, які стали причиною винесення обвинувачення. Також що стосується вимоги "негайно поінформувати", то будь-які корисні елементи як зі сфери фактів, так і зі сфери права повинні повідомлятись обвинуваченому достатньо завчасно, щоб він міг підготувати свій захист. Вимога інформувати обвинуваченого "зрозумілою для нього мовою" може спричинити необхідність представити йому письмовий чи усний переклад обвинувального висновку чи будь-якого іншого документу. Наступне положення пункту 3 статті 6 стосується права обвинуваченого мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту. Воно тісно пов'язане з попереднім положенням. Для визначення того, що можна вважати "достатнім часом" для підготовки захисту, необхідно враховувати всі обставини конкретної справи, включаючи характер і складність справи, а також стадію розгляду. Щодо "можливостей" для підготовки захисту, то, наприклад, право обвинуваченого спілкуватись зі своїм адвокатом може розглядатись як необхідне. Також це може бути доступ до кримінальної справи та можливість ознайомитись з результатами розслідувань, які проводились протягом всього розгляду. Одним із найбільш важливих засобів процедурного захисту, який надає пункт 3 статті 6 Конвенції, є право користуватись допомогою захисника. Це положення гарантує право на адекватний захист в ході судового розгляду, який здійснюється як особисто, так і при підтримці адвоката. Це право посилюється обов'язком з боку держави надати за певних обставин безкоштовну юридичну допомогу. У своїй практиці Європейський суд дуже часто нагадує, що Конвенція гарантує не теоретичні чи ілюзорні права, а їх практичне та ефективне здійснення. Це особливо справедливо по відношенню до права на захист, яке займає провідне місце у демократичному суспільстві. У пункті 3 статті 6 говориться про "допомогу", а не про призначення захисника. Саме призначення ще не забезпечує ефективну допомогу, так як призначений адвокат може померти, захворіти, протягом тривалого часу не мати можливості діяти в інтересах підзахисного або ухилятись від виконання своїх обов'язків. Держава повинна замінити чи примусити виконувати свої обов'язки такого адвоката. Положення пункту 3 статті 6 про право обвинуваченого допитувати свідків, що свідчать проти нього, або вимагати виклику і допиту свідків відображає один з найбільш важливих аспектів принципу рівності можливостей. За звичай всі докази повинні бути представлені в ході публічного слухання в присутності обвинуваченого для того, щоб забезпечити змагальність. По загальному правилу підпункт d) пункту 3 статті 6 вимагає, щоб обвинуваченому була надана адекватна можливість оспорювати твердження і допитувати осіб, що свідчать проти нього, коли вони надають свідчення в суді чи на більш пізній стадії. У своєму рішенні у справі Доорсона Європейський суд зазначив, що використання свідчень анонімних свідків для мотивування обвинувального вироку ні за яких обставин не сумісно з Конвенцією. Хоча стаття 6 і не вимагає брати до уваги інтереси свідків, однак, коли під загрозою життя, свобода чи безпека людини, держава повинна організувати судочинство в кримінальних справах таким чином, щоб ці інтереси не опинились пі загрозою. У таких випадках принципи справедливого судового розгляду вимагають також, щоб у відповідних випадках інтереси захисту співставлялись з інтересами тих свідків чи інших осіб, яких викликали до суду для свідчень. Також необхідно пам'ятати, що обвинувальний вирок не повинен ґрунтуватись тільки або у визначальному ступені на анонімних твердженнях. Слід зазначити, що положення, яке розглядається, не наділяє обвинуваченого абсолютним правом виклику свідків. Держава може встановлювати умови допуску свідків, і зокрема, судові органи вправі відмовитись заслухати свідків, якщо їх свідчення будуть безрезультатними. Наприкінці розгляду положень статті 6 Конвенції слід звернути увагу на застосування цієї статті до апеляції з кримінальних питань. Це питання також тісно пов'язане з положеннями, які містяться у статті 2 Протоколу 7 до Конвенції. Провадження у кримінальній справі - це одне ціле, і захист, який надає стаття 6, не припиняється з рішенням суду першої інстанції. Відповідно до практики Суду від держави, де діють апеляційні чи касаційні суди, вимагається забезпечити особам, які були притягнуті до відповідальності, можливість користуватись в цих судах гарантіями, які зазначені у статті 6 Конвенції. У своїх рішеннях Суд неодноразово відзначав, що якщо розгляд у суді першої інстанції був публічним, відсутність публічності при розгляді справи у судах другої чи третьої інстанції може бути виправдана особливостями процедури по конкретній справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питань права, залишаючи в стороні фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 можуть бути дотримані і тоді, коли особі не буде надана можливість бути заслуханим в апеляційному чи касаційному суді особисто (рішення у справі "Екбатані проти Швеції"). На закінчення розглянемо гарантію, про яку йдеться у статті 7 Конвенції, що проголошує: ніякого покарання без закону. Положення цієї статті є невід'ємною частиною верховенства права та займають визначне місце у системі захисту, які здійснює Конвенція. Це підкреслюється також тим, що відповідно до статті 15 Конвенції не допускається ніяких відступів від неї навіть під час війни чи надзвичайного стану. Статтю 7 необхідно тлумачити і застосовувати так, як це випливає з її предмету і мети, таким чином, щоб забезпечити ефективний захист від свавільного переслідування, засудження та покарання. Стаття 7 Конвенції не обмежується забороною застосування зворотної сили закону у кримінальному праві на шкоду обвинуваченому. Вона в більш широкому значенні визначає принцип, згідно якого лише закон може визначити покарання за правопорушення, а також принцип, згідно якого кримінальний закон не повинен тлумачитись розширено на шкоду обвинуваченому, наприклад, за аналогією. Відповідно до цих принципів будь-який злочин повинен бути чітко визначений в законі, зокрема, необхідно, щоб кожний міг зрозуміти з тексту відповідної статті, а в разі необхідності за допомогою тлумачення, наданого судами, які дії чи бездіяльність потягнуть за собою відповідальність (рішення у справі "Коккінакіс проти Греції"). При визначенні питання, чи були порушені вищезазначені принципи, необхідно переконатись в тому, що в момент скоєння дій, які призвели до притягнення до кримінальної відповідальності та до засудження, існувало положення закону про покарання за такі дії і призначене покарання не перевищило межі, встановленої цим положенням (рішення у справі "Куам та інші проти Бельгії").  Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>