Давидчук О.В., головний спеціаліст Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Міністерство юстиції України) Європейська Конвенція з прав людини та цивільне право Практика Європейського суду з прав людини, яка стосується сфери дії "цивільних прав та обов'язків", охоплює різні питання і проблеми. Європейський Суд з прав людини не розробив загального визначення цього поняття. Комісія і суд тлумачать поняття "цивільні права і обов'язки" досить широко. По справі Рінгайзен суд встановив, що ці поняття повинні бути самостійними і тому немає необхідності проводити різницю між питаннями, які відносяться до приватного чи публічного права, або обмежувати застосування цього поняття спором між приватними сторонами. В своїх рішеннях суд неодноразово наголошував, що пункт 1 статті 6 розповсюджується на судовий розгляд, результат якого безпосередньо пов'язаний з визначенням та основним змістом права чи обов'язку приватної особи. З точки зору Комісії термін "цивільні права та обов'язки" "не повинен тлумачитися лише як посилання на внутрішнє законодавство Високих Договірних Сторін Конвенції, а стосується автономного поняття, яке має тлумачитись незалежно від тлумачення прав у внутрішніх законодавствах Високих Договірних Сторін". У рішенні по справі Алана Якобсона Суд зазначив: "Відповідно до практики Суду поняття "цивільні права і обов'язки" не повинні розумітися виключно у контексті внутрішнього права держави відповідача. Стаття 6 § 1 застосовується незалежно від статусу сторін, характеру законодавства, яким визначається вирішення спорів, і характеру державного органу, компетентного в цьому питанні; недостатньо щоб результат судового розгляду був вирішальним для приватних прав і обов'язків" "Рішення по справі Рінгейзена від 16 липня 1971р. і Кьоніга від 28 червня 1978 року дають можливість виявити деякі значення формули "цивільні права та обов'язки". Перше значення показує, що вона охоплює "будь-яку процедуру, є визначальним по відношенню до прав та обов'язків приватного характеру", навіть якщо мова йде про спір між приватною особою і органом державної влади; безвідносно до того, на підставі якого "закону повинен бути вирішений спір" і який орган компетентний винести дане рішення... У наступній судовій практиці ці висновки отримали розвиток у рішенні по справі Голдера від 21 лютого 1975 р. По цій справ Суд прийшов до висновку про те, що "стаття 6 п. 1 гарантує кожному право на те, щоб кожна скарга, пов'язана з цивільними правами та обов'язками, розглядалась у судовій інстанції". З цього слідує, крім усього іншого, що ця стаття діє не тільки по відношенню до вже розпочатої процедури: на неї може посилатися кожний, хто вважає незаконним втручання в здійснення одного із своїх (цивільних) прав, заявити, що не мав можливості розпочати справу в суді, який відповідає вимогам статті 6 § 1. Визначення "цивільних прав і обов'язків "про що говорить стаття 6 § 1, має на меті підтвердити не тільки наявність цього права як такого, але визначати також сферу його дії і умови, якими особа, яка наділена цим правом, може користуватися" (Ле Компт, Ван Левен і де Мейер проти Бельгії). По ряду справ висувались претензії, які стосувались інших прав, гарантованих Конвенцією. Багато з цих справ стосувались адміністративних процедур, які зачіпали договори продажу землі, експропріації землі, об'єднання сільськогосподарських земельних володінь і інші аналогічні питання. Інші стосувались процедур компенсації за різними позовами, пов'язаним з такими питаннями, як шум літаків, націоналізація власності і навіть незаконні ордери на арешт. За думкою суду, стаття 6 розповсюджується також на судові розгляди, які стосуються заняття професійною діяльністю або регулювання ліцензій, необхідних для визначення видів економічної діяльності. Суд також вважає, що передбачене статтею 6 поняття цивільного права охоплює певні типи соціальних допомог, у тому числі у зв'язку з несправедливим звільненням. Ця стаття розповсюджується також на рішення, які стосуються встановлення державної опіки над дітьми і доступу батьків до дітей, які вже знаходяться під такою опікою. Суд також вважає, що поняття цивільного права охоплює також право на повагу честі і репутації. Хоча сфера охоплення поняття "цивільні права і обов'язки", передбаченого стаття 6 § 1, є вельми широкою, ряд питань тим не менше не підпадає під його захист. Головним з цих виключених питань є процедури, які торкаються імміграції та надання притулку. Ці питання зазвичай розглядаються як такі, що відносяться до сфери публічного права, якщо заявник не зможе довести, що мова йде про інше право, передбачене Конвенцією. Окремою проблемою тлумачення статті 6 § 1 Конвенції є її застосування до позовів державних службовців. Спочатку Європейський суд зайняв позицію, що спори щодо найму, проходження по службі та звільнення державних службовців, як правило, не потрапляють в сферу дії цієї статті. Однак Суд застосовував статтю 6 § 1 у справах, де спір стосувався "економічного права в чистому вигляді", такого як оплата праці чи виплата пенсії, або принаймні права економічного за суттю. Однак в останніх своїх рішеннях з цієї проблеми Суд змінив підхід і тепер замість критерію характеру права, що є предметом спору, застосовується функціональний критерій, запроваджений рішенням Великої Палати Європейського суду у справі "Пеллегрен проти Франції". Він ґрунтується на природі посадових обов'язків та повноважень особи. Суд прийняв рішення про застосування такого критерію, маючи на меті обмежити кількість випадків, коли державним службовцям може бути відмовлено в практичному та ефективному захисті, наданому їм, як і будь-якій іншій особі, Конвенцією та статтею 6 зокрема. Однак, він також визнав, що в секторі державної служби кожної держави певні посади включають обов'язки, спрямовані на захист загальносуспільних інтересів, чи участь в реалізації повноважень, врегульованих публічним правом, і що держава правомірно вимагає від цих службовців лояльності та відповідальності. Відповідно, спори за позовами державних службовців, що несуть на собі частину суверенної влади держави та обов'язки яких є типовими для специфічної діяльності державної служби в тій частині, яка відображає її властивість бути носієм публічної влади, відповідальної за забезпечення загальнодержавних інтересів, не потрапляють у сферу дії статті 6 § 1 Конвенції. В результаті прийняття цього рішення змінився підхід до розгляду спорів державних службовців з державою. Тепер застосування статті 6 § 1 Конвенції до таких спорів залежить не від характеру права, що є предметом спору, а фактично від посади, яку займає заявник. Так, заява фінських суддів про те, що їм було відмовлено у судовому розгляді спору, який стосувався розміру їхніх посадових окладів, була визнана неприйнятною саме через те, що трудові спори працівників публічного сектора, які беруть пряму участь у реалізації повноважень, наданих публічним правом, та виконанні обов'язків, покликаних забезпечувати загальні інтереси держави, не потрапляють в сферу застосування статті 6 Конвенції. З іншого боку, велика кількість заяв рядових державних службовців були визнані прийнятними до розгляду відповідно до статті 6 § 1, незважаючи на те, що вони стосувалися прийняття на державну службу, кар'єрного росту або звільнення. Загал положень, покликаних на забезпечення здійснення правосуддя шляхом розгляду справи в суді, викладений у статті 6 Конвенції. Цей принцип сформульований у першому пункті, який містить загальні положення, що стосуються процедури розгляду цивільних і кримінальних справ, покликаний на забезпечення справедливого та публічного розгляду справи у розумний строк незалежним та неупередженим судом, створеним на основі закону. Тут необхідно зазначити, що належне здійснення правосуддя має два аспекти: інституційний (незалежність та неупередженість суду) і процедурний (справедливий характер розгляду справи). Стаття 6 створює для Договірних Сторін скоріше зобов'язання діяти, ніж зобов'язання, яке вимагає від держави утримуватися від втручання в здійснення особою будь-якого з його прав. Для дотримання цього позитивного зобов'язання держави-учасниці Конвенції повинні створити і забезпечити функціонування інститутів, необхідних для належного здійснення правосуддя, а також доводити до широкого загалу і створювати закони і положення, які гарантують незалежний і неупереджений характер самого судового розгляду. Оскільки стаття 6 пов'язана зі структурою судової системи держави, а також з конституційними принципами, які виходять за межі захисту прав особи, важливо пам'ятати про те, що ця стаття захищає права особи, яка виступає однією із сторін підчас судового розгляду. Інші учасники судового процесу, наприклад, судді, обвинувачі або жертви, не можуть претендувати на самостійні права згідно статті 6. В пункті 1 статті 6 знаходиться перелік деяких елементів, які входять в поняття справедливого здійснення правосуддя. Певною мірою цей пункт можна розглядати як такий, що містить загальні характеристики судових установ і загальне визначення широких параметрів, за якими в кінцевому результаті можна зробити висновок про справедливість того чи іншого судового розгляду. Але перед тим як зробити таку оцінку, особа повинна в першу чергу мати можливість доступу до судового розгляду його справи. Існує дві групи справ, за якими Європейська комісія і Європейський суд з прав людини розглядають питання доступу в суд згідно з пунктом 1 статті 6. Перша група охоплює справи, пов'язані з опротестуванням відмови в праві звернення до суду в процесі розгляду деяких видів цивільних справ національними судами або органами адміністративної юстиції. До другої категорії відносяться вимоги, які висуваються у зв'язку з тим, що обтяжливі витрати або складні процедури в дійсності роблять звернення в суд неможливим при усій формальній доступності останнього. У справах про припустиме порушення права на доступ до суду йдеться про два важливих принципи. Перший з них полягає у тому, що держава не може обмежити чи відмінити судовий контроль в окремих сферах або по відношенню до окремих категорій осіб. У справі Філіс інженер стверджував, що в результаті дії Грецького королівського указу про надання одній з професійних асоціацій виключної компетенції порушувати судовий розгляд з метою стягнення заробітної плати, яку передбачалося виплатити інженерам, він був позбавлений можливості порушити судовий спір самостійно і тим самим було порушено його право на доступ в суд. Європейський суд з цим погодився, визнавши порушення статті 6. У справі Каган батько позашлюбної дитини заявив, що усиновлення його дитини без його попереднього повідомлення або згоди є порушенням його права на повагу його сімейного життя відповідно до статті 8 Конвенції і що відсутність у ірландському законодавстві прав, якими передбачається процедура усиновлення або оскарження усиновлення його дитини, є порушенням його права на доступ в суд. Європейський суд з цим погодився. Другий важливий принцип полягає в тому, що доступ в ту чи іншу судову інстанцію повинен бути не тільки формальним, але і реальним. Комісія і суд застосовували цей принцип при розгляді декількох справ, які стосувалися різних аспектів права доступу до суду. У двох справах заявники стверджували, що витрати на судовий розгляд, пов'язаний з захистом прав є порушенням їх права на доступ до суду. У справі Ейрі Суд вирішив, що відмова надати правову допомогу малозабезпеченій жінці, яка наполягала у суді про окреме проживання з чоловіком, який грубо ставився до неї, порушувала її права на доступ до суду. У справі Жуффур де ля Прадель Суд вирішив, що надзвичайно складна адміністративна процедура, яка застосовується при оцінці власності як такої, що являє собою "виключну естетичну цінність", фактично позбавила заявника можливості звернутися до суду. Констатувавши порушення права доступу до суду в сенсі статті 6 § 1, Суд, посилаючись на справу Філіс, зазначив: "Суд знову підтверджує, що "право звернутися в суд", закріплене в статті 6, не є абсолютним. Воно може обмежуватися, але ці обмеження не повинні ускладнювати або обмежувати доступ особи таким чином або такою мірою, щоб це завдавало шкоди самій сутності цього права". Право на приватне і сімейне життя та право створювати сім'ю. Статті 8, 12. Стаття 8 передбачає такі основні права особи: на повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканість житла та таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при цьому не визначається, чіткі межі понять приватного та сімейного життя також не встановлені. Судом розширене поняття приватного життя людини, виведене за рамки лише особистого життя. Воно охоплює захищеність персональних даних, право на усамітнення, підтримання стосунків з іншими людьми, право особи на моральну та фізичну цілісність, включаючи сексуальне життя, право особи на доступ до інформації, пов'язаної з її усиновленням, право на встановлення батьківства визначення чи та чи інша дитина є рідною дитиною того чи іншого дорослого. Зобов'язання держави поважати приватне життя людини шляхом контролю за діяльністю її службовців та офіційних осіб поширюється на таку ж діяльність приватних осіб, наприклад приватних детективів або репортерів. У цьому аспекті держава наділена широкими повноваженнями щодо власної оцінки того, яких заходів необхідно вжити для реалізації цього позитивного обов'язку. Поняття сімейного життя у світлі Конвенції охоплює ширше коло, ніж звичайні формальні, законно оформлені стосунки (Джонсон проти Ірландії, Маркс проти Бельгії). При вирішенні справ Суд бере до уваги суть відносин, не обмежуючись формальними зв'язками. Суд включає у тлумачення сімейного життя зв'язки між близькими родичами безпосередньо в сім'ї, а також між дідусями, бабусями і онуками. Суд у своїх рішеннях схильний віддавати перевагу вертикальним сімейним зв'язкам, наприклад, таким, як між неповнолітніми дітьми, батьками, дідусями і бабусями, а не горизонтальним зв'язкам, наприклад, між братами та сестрами, племінниками та племінницями. Принцип поваги до сімейного життя не включає права особи на створення сім'ї через одруження чи народження дітей. Проте право на таку в повагу може передбачати державою вже створеної сім'ї. Відповідно, цей принцип не передбачає права особи на припинення сімейних стосунків, зокрема права партнерів у шлюбі на розлучення. На основі аналізу стосунків між батьком і дитиною після розлучення батьків (якщо дитина залишена у матері) суд може дійти висновку, що сімейні відносини збереглися (Каган проти Ірландії). Таким чином держава повинна поважати право батька на контакти з дитиною. Розширивши сферу захисту Конвенції на неформальні шлюби, суд визнав можливість існування між батьком і дитиною, народженою у такому неформальному шлюбі, а також між матір'ю та її позашлюбною дитиною (Джонсон проти Ірландії). З точки зору Європейського суду у разі усиновлення між усиновленими та їх усиновителями виникають сімейні стосунки, що захищаються статтею 8 (Х проти Франції). Ефективне використання право на повагу до сімейного життя передбачає право батьків на певну владу над дітьми: право вирішувати, де дитина повинна проживати, яку освіту має здобути, та інші подібні рішення. Проте така влада батьків може вступати в конфлікт з індивідуальними правами дитини, захищеними Конвенцією. Таким чином, поступово значення права батьків на певну владу над дітьми як аспект сімейного життя зменшується. Так, у справах про опіку дедалі частіше бажання дитини визнаються більш вагомими, ніж бажання батьків (Хокканен проти Фінляндії) Термін "житло" в тлумаченні Суду означає переважно місце, де особа мешкає на постійній основі. Право на недоторканість житла охоплює насамперед право безперешкодного доступу на перебування в ньому, а також право не бути виселеним. Право на одруження і створення сім'ї тісно пов'язано з правами на недоторканість приватного життя і на сімейне життя за статтею 8. Проте ці дві статті відрізняються одна від одної кількома аспектами. Стаття 12 стосується разових дій, наприклад, акту одруження або народження чи усиновлення дитини, в той час як стаття 8 стосується тривалого стану, а саме відносин, які виникають в результаті разових дій. Дія положень статті 12 обмежується особами шлюбного віку, в той час як стаття 8 охоплює всіх. При укладенні тексту статті 12 автори Конвенції керувалися ситуацією, коли гетеросексуальна пара виявила намір укласти шлюб та створити сім'ю. Проте пізніше комісія та Суд розглянули кілька справ транссексуалів, які скаржилися на порушення права вступу до шлюбу відповідно до статті 12. У справі "Ван Оостервійк проти Бельгії" заявник, який змінив свою стать на чоловічу, стверджував, що відмова бельгійського уряду внести зміну до книги реєстрації народжень позбавляє його можливості здійснити право на одруження. Більшість членів Комісії констатували порушення статті 12, відзначивши, що хоча в Конвенції та внутрішніх правових системах поняття шлюбу та сім'ї фактично тотожні, ніщо не свідчить на користь такого висновку та що здатність до відтворення є основною умовою шлюбу або що саме відтворення є головною метою шлюбу. Крім того, сім'я завжди може бути заснована шляхом усиновлення дітей. Стаття 12 стосується традиційного шлюбу між особами біологічно протилежної статі, але із змісту статті не можна зробити висновку, що здатність до відтворення є необхідною умовою цього права. Чоловіки та жінки, які не можуть мати дітей, користуються правом вступу до шлюбу так само, як і всі інші особи. У справі "Дрейпер проти Сполученого Королівства", яка стосувалась заборони укладати шлюб підчас перебування в місцях позбавлення волі Європейська комісія констатувала порушення статті 12, зазначивши що: "… суть права укладати шлюб… полягає у створенні юридично обов'язкового союзу між чоловіком та жінкою. Тому вони повинні самі вирішити, чи мають бажання укласти такий союз, за обставин, коли вони не зможуть проживати разом." У іншій справі Європейська комісія зазначила, що стаття 12: "… не вимагає навіть від самих держав-учасниць Конвенції організовувати своє шлюбне законодавство таким чином, щоб передбачити можливість остаточного припинення шлюбу у формі розірвання юридичних шлюбних відносин…" Паво на вільне володіння своїм майном стаття 1 Протоколу 1. Стаття 1 Першого Протоколу є єдиним положенням Конвенції, яке захищає економічні права. На відміну від більшості положень Конвенції, ця стаття прямо захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб, наприклад, компаній. Цей аспект статті 1 Першого Протоколу має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності і праві вільно створювати такі економічні одиниці, як "юридичні особи". В практиці Суду поняття "майно" отримало досить широке тлумачення і застосування. Зокрема Суд визначив, що всі різноманітні терміни стосуються концепції власності в загальному розумінні цього слова. Більш конкретно прецедентна практика Європейського суду та Комісії свідчить, що це означає як рухому так і нерухому приватну власність. Термін "власність", як це передбачено статтею 1 Першого Протоколу, може означати або "існуючу власність" (Van Der Mussele v Belgium), або претензії, щодо яких заявник може довести, що він принаймні має "законні підстави" отримати можливість використати право власності (Pine Valley Developments Ltd and Others v Ireland). Визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності, оскільки право розпоряджатися своїм майном - загальний та принциповий аспект права власності (Marckx v Belgium). Стаття 1, що гарантує по суті право власності, складається з трьох різних норм: перша норма, що виражена в першому реченні першого абзацу, має загальний характер і встановлює принцип безперешкодного користування майном; друга норма, зафіксована в другому реченні того ж абзацу, регулює випадки позбавлення власності, встановлюючи певні умови; у третій нормі, що зафіксована в другому абзаці, за державами-учасницями визнається серед іншого право регламентувати використання власності відповідно до загальних інтересів. Другу та третю норми, що стосуються конкретних випадків порушення права власності, необхідно тлумачити відповідно до закріпленого в першій нормі принципу (Pressos Compania Naviera SA and Others v Belgium). Таким чином, можна зробити висновок, що основною метою статті 1 Першого Протоколу є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких дуже часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав. Втручання в право безперешкодного користування своїм майном передбачає "справедливу рівновагу" між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана розумна пропорційність між використаними заходами і тією метою, на досягнення якої спрямовувався будь-який захід, що позбавив особу власності. Щоб визначити, чи додержується необхідна рівновага і, зокрема, пропорційність тягаря, покладеного на особу, доречно взяти до уваги умови компенсації, передбачені в національному законодавстві. У разі невиплати визначеної суми, що в розумних межах відповідає вартості майна, позбавлення власності є серйозним порушенням прав, передбачених статтею 1 Першого Протоколу.  Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>