Лутковська В.В., Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Конвенція про захист прав і основних свобод людини і цивільний процес Конвенція про захист прав і основних свобод людини гарантує кожній особі, права якої порушені, певний перелік процесуальних гарантій. В даній статті розглядатимуться тільки ті процесуальні права, що має особа під час цивільного провадження (до якого певною мірою може прирівнюватись також і господарське провадження). Процесуальні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції. Основні процесуальні гарантії, якими може скористуватися особа при розгляді її цивільного позову в національному суді, закріплені в статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, серед яких наступні: - доступ до суду та право на виконання рішення суду - розгляд справи судом, створеним відповідно до закону - розгляд справи безстороннім і неупередженим судом - розгляд справи в розумні терміни - відкритість процесу та публічність проголошення рішення суду Дані гарантії і розглядатимуться в даній статті, однак перш за все необхідно розглянути питання, при розгляді яких справ застосовуються ті вимоги, що зазначені в статті 6 Конвенції. Стаття 6 має певне обмеження - право на справедливий судовий розгляд в сенсі Конвенції передбачається щодо розгляду спору стосовно цивільних прав і обов'язків особи, а також щодо кримінального обвинувачення. Європейський суд узагальнив прецедентну практику стосовно поняття "спору" наступним чином: а) відповідно до духу Конвенції слово "спір" має тлумачитись не технічно, а скоріше як в реальному, ніж формальному сенсі; б) спір має відноситись не тільки до "реально існуючого права", але й до наміру або засобу, в який воно має бути реалізовано. Це має стосуватись і "питання права" і "питання фактів"; в) спір має бути реальним та мати серйозне підґрунтя; г) відповідно до прецедентної практики Суду, вираз "спір стосовно цивільних прав та обов'язків" охоплює всі процедури, результат яких є вирішальним для таких прав та обов'язків. Таким чином, цивільні права обов'язки мають бути аспектом - чи одним з аспектів - спору, щоб підпадати під гарантії, проголошені в статті 6. Розглядаючи питання стосовно цивільних прав та обов'язків, необхідно вказати, що вичерпного переліку, які саме права і обов'язки є цивільними в сенсі Конвенції, не існує. Європейський суд з прав людини все частіше розглядає питання застосування статті 6 до тих чи інших справ, кожен раз вирішуючи, чи підпадають обставини справи під розуміння цивільних прав особи. Європейський суд визначив певну автономію цього поняття у співвідношенні з національним правом та визначив роль, що має національне право в дефініції ідеї цивільних прав та обов'язків. З точки зору Європейського суду, визначення поняття "цивільних прав і обов'язків" неможливе, по-перше, в абстрактній манері, а має бути конкретизоване фактами справи, по-друге, не має визначатись без аналізу національного права відповідної країни. Чіткого та вичерпного переліку прав та обов'язків, які становлять поняття "цивільні" не існує, кожний раз, коли питання виникає, Європейський суд приймає рішення щодо можливості застосування статті 6 до конкретних обставин. З точки зору Європейського суду, стаття 6 не захищає тільки спори в приватно-правовій сфері, а також спори між особами, між особою та державою, якщо остання діяла як приватна особа, суб'єкт приватного права, а не в своїй основній функції. В будь-якому випадку більш загально можна визначити, що вирішальним при прийнятті рішення, чи стосується спір "цивільних прав і обов'язків", має стати майновий аспект - незалежно від того, чи йдеться про порушення певного права, чи про компенсацію за порушення, чи про посягання на певне майнове право. Доступ до суду Найбільш важливим кроком Європейського суду з прав людини стало проголошення того, що стаття 6 Конвенції гарантує передусім доступ до суду. Право доступу до суду тісно пов'язано з питанням цивільних прав та обов'язків. Справа повинна стосуватись приватної скарги чи скарги проти держави, включаючи скарги, які є результатом виконання судових рішень. Право доступу до суду гарантує як доступ фактичний, так і закріплений в законі. При цьому часткова чи строкова заборона звернення до суду може вважатися порушенням статті 6 Конвенції. Право доступу до суду є одним з аспектів "права на суд". Тим не менш, в справі Горнсбі (Hornsby v. Greece judgment, 19 March 1997, Reports of Judgments and Decisions, 1997-II, p. 510-511, para. 40) Суд зазначив, що стаття 6 гарантує не тільки право ініціювати судовий розгляд справи. Складовою частиною статті 6 Конвенції є право на виконання рішення, винесеного на користь особи. В своєму рішенні по цій справі Суд зазначив таке: "Суд повторює, що відповідно до прецедентної практики параграф 1 статті 6 захищає право кожного звернутись зі скаргою відносно цивільних прав та обов'язків до суду чи трибуналу; таким чином реалізується право на суд, в якому право на доступ, яке є правом ініціювати процес перед судом в цивільній сфері, становить один з аспектів (див. Philis v. Greece (№1) judgement of 27 August 1991, Series A no 209, p.20, para. 59). Однак право було б примарним, якби національна правова система Договірних Сторін дозволяла остаточне, обов'язкове судове рішення оставляти невиконаним на збиток одній з сторін…Виконання рішення, виданого судом, має бути захищене як складова частина "суду" в цілях статті 6; крім того, Суд вже розповсюджуватиме цей принцип в справах стосовно тривалості провадження (див. більш конкретно Di Pede v. Italy and Zappia v. Italy judgments of 26 September 1996, Reports of Judgments and Decisions, 1996-IV, pp. 1383-1384, paras. 20-24 and pp. 1410-1411, paras. 16-20 respectively)". Право доступу до суду має не тільки існувати, але й бути ефективним. Просте існування права доступу не є достатнім. Такий підхід був продемонстрований в рішенні по справі Airey v. Ireland (Series А no. 32). Заявниця - жінка, яка не могла сплатити правову допомогу, - була по суті позбавлена доступу до суду, оскільки відповідно до національного порядку не могла сама подати скаргу до суду вищої інстанції. Проаналізувавши обставини справи Європейський суд визнав, що для ефективного розгляду справи необхідною була участь юридичного представника, яку не могла оплатити незаможна особа. При цьому Європейський суд підкреслив, що в цивільному процесі надання правової допомоги не є абсолютно обов'язковим, як в кримінальному процесі. Однак, на думку Суду, надання правової допомоги є необхідним у випадках, коли особа сама не може представляти свої інтереси або в разі, коли національний закон визнає юридичне представництво обов'язковим. Розгляд справи судом, створеним відповідно до закону Відповідно до прецедентної практики Європейського суду заслуговує на звання "суд" орган, який відповідає ряду вимог: здійснення компетенції на основі принципу верховенства права та можливість видавати обов'язкові для виконання накази після закінчення процесу розгляду справи; незалежність по відношенню як до виконавчої влади, так і до сторін в процесі; тривалість мандата членів суду; гарантії судової процедури - багато з цих вимог фігурують в тексті статті 6 Конвенції (див., крім іншого, the Le Compte, Van Leuven and De Meyere judgment of 23 June 1981, Series A no. 43, p. 24, para. 55). Заслуговує на увагу позиція Європейського суду щодо питання винесення судового рішення. Здатність винести рішення є невід'ємною частиною поняття "суд" в сенсі Конвенції. Це означає, що суд повинен бути компетентним розглянути та визначити питання щодо фактів та щодо права. З точки зору Європейського суду, параграф 1 статті 6 зобов'язує суди надати обґрунтування свого рішення, але ця вимога не може бути зрозуміла як необхідність надавати детальну відповідь на кожен аргумент (див. Van de Hurk v. the Netherlands judgment of 19 April 1994, Series A no. 288, p. 20, para. 61). Розгляд справи безстороннім і неупередженим судом. Неупередженість суду визначається Європейським судом відповідно до тесту, про який йдеться в справі Saraiva de Carvalho v. Portugal (22 April 1994, Series A no. 286-B, p. 38, para. 33): "наявність неупередженості в цілях параграфу 1 статті 6 має бути визначена відповідно до суб'єктивного тесту, який ґрунтується на основі персонального переконання окремого судді в даній справі, а також відповідно до об'єктивного тесту, яким перевіряється, чи має суддя достатні гарантії для виключення будь-яких законних сумнівів в цьому питанні" (Fey v. Austria judgment of 24 February 1993, Series A no 255-A, p. 12, para. 28). Крім того, Суд надав в декількох рішеннях своє бачення незалежного суду в сенсі статті 6 Конвенції. З точки зору Суду, у визначенні, чи може орган вважатися "незалежним" - особливо від виконавчої влади та від сторін в справі (див. між іншим Le Compte, Van Leuven and De Meyere judgment of 23 June 1981, Series A no 43, p.24, para. 55) - Суд має розглянути засіб призначення на посаду членів та тривалість їх перебування на посаді (там же, pp. 24-25, para. 57), існування гарантій проти тиску ззовні (див. Piersack judgment of 1 October 1982, Series A no. 53, p.13, para. 27) та питання, чи орган справляє враження незалежності (див. Delcourt judgement of 17 January 1970, Series A no. 11, p. 17, para. 31). Розгляд справи в розумний термін. Параграф 1 статті 6 передбачає розгляд справи судом в розумний термін. Європейський суд надав такі критерії поняття "розумності" терміну провадження: "Розумність терміну провадження … має бути визначена в кожній справі відповідно до конкретних обставин…Суд має розцінити, крім іншого, складність фактичної або правової сторони справи, поведінку заявника та компетентних органів…"(див. the Konig judgment of 28 June 1978, Series A no. 27, pp. 34-40, paras. 99, 102-105). Калькуляція терміну провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до принципу, визначеного в рішенні Європейського суду по справі Erkner and Hofauer v. Austria (23 April 1987, Series A no. 117, pp. 61-62, paras. 64-65): "В цивільному процесі перебіг розумного терміну відповідно до параграфу 1 статті 6 зазвичай починається з моменту, коли справа була розпочата перед судом, можливо, однак, що в деяких випадках перебіг часу починається раніше". Одним з прикладів справ, коли перебіг терміну провадження розпочався до того, як справа була представлена суду, є справа Кьоніг проти Німеччини. З перебігу часу зазвичай викидається термін проведення експертиз, якщо вони проведені в "розумні" терміни, а також розгляд клопотань, порушених сторонами в процесі. Публічні слухання та проголошення рішення суду. Остання процесуальна вимога статті 6 в цивільному процесі стосується публічності (відкритості) слухань та оголошення рішення суду. В рішенні по справі Pretto and Others v. Italy (8 December 1983, Series A no. 71, pp.11-12, paras. 21-22) Європейський суд зазначив своє ставлення до відкритості судових слухань: "Публічний характер процедури розгляду судовими органами відповідно до параграфу 1 статті 6 захищає сторони в судовому процесі від дій судової адміністрації без суспільного контролю; це один засобів, за допомогою якого підтримується довіра до суду…При досягненні прозорості судової адміністрації суспільство може досягти цілей, закладених в параграфі 1 статті 6, а саме справедливого суду, гарантія якого є основоположним принципом в будь-якому демократичному суспільстві в сенсі Конвенції. Поки країни - учасниці Ради Європи приєднались до цього принципу публічності, їх правові системи та судові практики демонстрували певну різнорідність як щодо можливості та способу імплементації, так і щодо проведення слухань і проголошення рішення. Формальний аспект проблеми є, по суті, вторинним в порівнянні з цілями, що є підґрунтям публічності, що вимагається параграфом 1 статті 6. Основне місце в демократичному суспільстві займає право на справедливий судовий розгляд, який підштовхує Суд в цілях перегляду брати на себе відповідальність в цій галузі та перевіряти реальність процедури як такої (див. Adolf judgment of 26 March 1982, Series A no. 49, p. 19, para. 30)". В цій же справі Європейський суд інтерпретував вимогу параграфу 1 статті 6 відносно того, що "рішення має проголошуватись публічно", зазначивши, що форма публічності проголошення рішення має визначатись відповідно до національного права країни - відповідача, а також згідно з конкретними обставинами справи з огляду на цілі параграфу 1 статті 6. Однак, необхідно зазначити, що з точки зору Європейського суду, зрозуміло, публічний характер слухань становить один з фундаментальних принципів справедливого судочинства, але ні буква, ні дух цього положення не забороняє особі відмовитись від цього права за своїм власним бажанням. Відмова має бути проголошена недвозначно та не має суперечити важливості суспільного інтересу (див. Hakansson and Sturesson v. Sweden, Series A no. 171-A, p. 20, para. 66). Необхідно також зазначити, що Конвенція не передбачає, що цей принцип є абсолютним. Текст Конвенції передбачає, що публіка і преса можуть не допускатися на частину судового засідання або взагалі до судового засідання в інтересах моралі, коли цього вимагає захист приватного життя сторін, або в разі, коли це є необхідним на думку суду при певних обставинах, коли публічність перекривається інтересом захисту правосуддя. Крім того, на думку Європейського суду, принцип публічності може бути обмеженим в касаційній або в апеляційній інстанції в залежності від вимог національної правової системи. В такому випадку необхідною умовою має бути відкритість і публічність слухань в суді першої інстанції. Основні принципи, що випливають зі статті 13 Конвенції. В рішеннях Європейського суду були ідентифіковані численні принципи, що випливають зі статті 13. В справі Leander v. Sweden (26 March 1987, Series A no. 116, pp. 29-30, para. 77) ці принципи були підсумовані наступним чином: "Для інтерпретації статі 13 необхідні наступні принципи: а) коли особа має обґрунтовану скаргу, що вона є жертвою порушення її прав, передбачених Конвенцією, вона має мати засіб захисту перед національними органами влади, щоб її скарга була розглянута та, в разі необхідності, щоб отримати компенсацію (Silver and Others judgment, Series A no. 61, p. 42, para. 113); б) органом влади відповідно до статті 13 може не бути судовий орган влади, але, якщо це не судовий орган, повноваження та гарантії його мають бути відповідно переконливими, щоб бути визнаними ефективними (там же); в) в державі може не існувати єдиного засобу захисту, який повністю відповідає вимогам статті 13, але це може зробити сукупність засобів захисту, передбачених національним правом; г) стаття 13 не гарантує засіб захисту, що дозволяє змінювати право Договірних Сторін чи еквівалентні національні норми на підставі того, що вони суперечать Конвенції (див. James and Others judgement of 21 February 1986, Series A no. 98, p. 47, para. 85)". Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе, крім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне та ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати осіб, які несуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування (Eur. Court HR, Aksoy v Turkey judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI). Необхідно також зазначити, що ефективність будь-якого внутрішнього засобу правового захисту не залежить від вірогідності позитивного вирішення справи.  Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>