Рене Бахер, президент апеляційного суду Землі Базель, юридичний радник   Суддівська етика з швейцарської точки зору Пані та панове,в якому б куточку світу не працювали судді, вони знаходяться в промінні незалежності та неупередженості. Ці два принципи - незалежність та неупередженість - фундамент, без якого не може бути винесений жоден судовий вирок, тобто обов'язкове рішення, що носить примусовий характер з боку держави і не може досягти суспільного визнання. Як це часто трапляється у випадках з подібними поняттями, вони мають надзвичайно широке значення, а це означає, що їх практичне застосування вимагає конкретного врегулювання в кожному окремому випадку. Воно (врегулювання) може мати частково правовий, частково етичний характер. Ми не хочемо зараз зупинятися на догматичних питаннях права та етики, а просто звертаємо увагу на розбіжність, яка полягає в тому, що держава встановлює правові норми тоді, коли вважає, що вони необхідні для підтримання порядку в суспільстві, а етичні норми охоплюють всі інші, моральні аспекти поведінки людини, які полегшують співіснування. Що стосується обов'язків судді, які випливають з основних засад незалежності та неупередженості, то їх можна визначити з одного боку безпосередньо з конституції чи закону, а з іншого боку вони розвиваються з неписаних але не менш важливих правил. Щодо суддівської етики у нас застосовується термін деонтологія. Тобто деонтологія - це етика як вчення про обов'язки. Розповідаючи Вам сьогодні про суддівську етику, як ми її розуміємо в Швейцарії, хочу відразу додати, що це не означає, що я зупинюся в межах нашої маленької країни. В історичному та культурному плані Швейцарія розташована в центрі Західної Європи та є частиною її правової історії і правової культури. Те, що ми маємо сьогодні, виросло з минулого. Той факт, що Україна має інше минуле та сучасність в політичному, культурному, суспільному та економічному відношенні, майже безперечно веде до розбіжностей у порівнянні з умовами у Західній Європі. Я усвідомлюю також, що фінансові умови у Вашій країні не надто сприятливі і тому численні вимоги юстиції не можуть бути реалізовані в даний час. Та незалежно від цього я упевнений, що однак існує багато спільного. Там, де йдеться про проблеми етики, людина стоїть на передньому плані. "Випадковості" її суспільного оточення не повинні і не можуть домінувати. Я почав свій виступ словами: "…в якому б куточку світу не працювали судді…" - я мав на увазі, що, в решті решт, завдання судді не залежить, не повинно залежати від тих чи інших особливостей державної форми в окремо взятій країні. Тут знову випливає ключове слово, яке стає відправною точкою наших міркувань: незалежність. Питання незалежності необхідно поставити в контексті основних питань про ціль та організаційну структуру держави. Лише кілька слів щодо цього: держава є константою людського існування, це означає, що людське життя завжди пов'язане з державним суспільством: ми залишимо поза увагою ситуацію, коли людина потрапляє на безлюдний острів у південних водах. Важливим атрибутом держави є наявність примусової сили, тобто влади. Людський досвід свідчить, що хоч наявність влади і необхідна, та час від часу має місце зловживання владою. Та владу можна стримати, обмежити, якщо її розподіляти. Питання розподілу влади в державі цікавило вже Аристотеля, а Монтескю розробляв його далі у 1748 році. Це питання організаційного принципу, тобто розподілу трьох державних функцій - законодавчої, виконавчої та судової - між трьома різними відомствами та запобігання абсолютної переваги однієї гілки влади над іншою. Така основна структура державного устрою була поширена, як теоретично так і практично, більш менш в усьому світі, навіть незалежність юстиції по відношенню до обох інших гілок влади - з огляду на її специфічні функції - регулярно відкреслюється та вважається сьогодні невідємним критерієм.Визнана третьою гілкою влади, юстиція реалізує свою незалежність з точки зору західних фахівців таким чином: 1.Забороняється будь-який вплив з боку уряду чи адміністрації на судову владу. Критика вироку з боку того чи іншого міністра засуджується. 2.Судді призначаються не урядом чи міністерствами, а або народом, або парламентом, або спеціальним демократично обраним органом - так званою юридичною радою. 3.Виконавча влада не може звільнити суддю з його посади. Дисциплінaрною владою користується парламентський комітет або орган, що складається з суддів вищого рангу, наприклад, юридична рада 4.Робота суддів повинна компенсуватись. Недостатня платня шкодить судовій незалежності. Слід запобігати ситуації, коли суддів зваблюють на краще оплачувані посади в господарській чи адміністративній сфері. 5.Юстиція повинна мати власний, незалежний від державної адміністрації бюджет. Він визначається в процесі обговорення з урядом та парламентом. 6. Суди повинні самі обирати своїх співробітників та асистентів. Судді нижчі за рангом призначаються вищим судом. 7.Президент найвищого суду згідно протоколу щодо державної ієрархії має третій ранг після керівника держави та голови парламенту. 8. Поряд з цією державно-правовою незалежністю в повсякденному житті судді трапляються часто ситуації, в яких вимагається проявити зовнішню та внутрішню незалежність. Остання є безперечною (такою, що не підлягає перегляду) передумовою для неупередженості - ще одного фундаментального каменю, на який спирається діяльність судді. Неупередженість - це, з одного боку, поведінка, яка вимагається зовнішніми обставинами, тобто людьми, які спостерігають за роботою судді, зокрема ті, яких стосується вирок. З іншого боку - це внутрішній обов'язок судді, який постійно має ставити собі запитання, чи може він вільно, без внутрішнього тиску викласти своє суддівське переконання. Оскільки сторони процесу не можуть обирати собі суддю, то навіть найменша видимість упередженості судді відіграє велику роль. В будь-якому разі, таке рішення прийняв Європейський Суд по правам людини. Сторона може відхилити суддю, якщо в неї є підстави сумніватися в його неупередженості. Достатньо навіть того, щоб зовнішні обставини справи давали привід для обєктивних сумнівів щодо внутрішньої свободи судді: власне докази упередженості судді наводити не потрібно, та це було б і не можливо у більшості випадків. З іншого боку, звичайно, недостатньо простого протесту у вигляді скарги з боку однієї з сторін. Зокрема, недостатнім є той факт, що даний суддя вже повинен був вести процес за участю цієї сторони або приймати рішення щодо спірного питання. Як було сказано, суддя повинен звертати увагу на свою неупередженість. Як тільки судова справа якимось чином пов'язана з його сім'єю, родичами та друзями, власними діловими інтересами і т.і., він повинен припинити працювати по даній справі. Не в усіх випадках можна зовні розпізнати упередженість. Сам суддя повинен критично ставитися до себе, що, правда, не означає, що він може "тікати" від процесів, які йому тим чи іншим чином у громадському відношенні неприємні. Іншими словами: він повинен подолати страх перед громадською критикою щодо вироку. Щоб запобігти конфліктним ситуаціям, суддя повинен взагалі стримано висловлюватися публічно. Це стосується особливо ідеологічних, політичних питань та питань світогляду. До цього ми ще повернемося. Велике значення має обличчя судді, його зовнішній вигляд як в залі суду так і за його межами. Самовладання, спокій, коректність, повага до сторін, справжній, природній авторитет - це та основа, на якій може зростати переконливий вирок. До цього слід додати точні знання матеріалів справи та суверенне застосування процедурних правил. Не завжди все це разом узяте просто здійснити. Сторони сперечаються, стають агресивними, в тому числі, і по відношенню до суду, головуючий повинен втручуватися, при необхідності, накласти штраф, видалити одну зі сторін із залу суду і т.д. Це загрожує його неупередженості, так як у судді теж є нерви, які не слід перенапружувати. Один з найкращих компліментів на адресу судді, мабуть, той, коли він здатний в складних, іноді хаотичних процесах утримувати кермо в руках та переконливо представити винесення вироку. Якщо він повинен від імені держави як уповноважена особа виносити вироки щодо громадян, то це можливо лише тоді, коли він будь-якої хвилини може як з професійної так і з моральної тачки зору повністю виправдати свою особисту поведінку. Звісно, слід віддати належне тому, що суддя, як і звичайна людина, може мати уразливі місця, що і в нього трапляються помилки. І саме тому, що він це знає, він буде запобігати тому, щоб розігрувати з себе надлюдину, та виявлятиме розуміння щодо недоліків та вад в інших людях, і, взагалі, залишатиметься доброзичливим та помірним в усіх відношеннях. Положення судді в суспільстві, його соціальна поведінка, мають велике значення для авторитету, який йому потрібен в його професії. По-перше, можна вимагати, щоб він, як громадянин своєї країни, поважав право та порядок також і в своєму приватному житті, і був, навіть, певним чином зразком для інших. Так, наприклад, дотримання дисципліни в дорожньо-транспортному русі є очевидним обов'язком. Звичайно, не можна від нього вимагати, щоб він з метою збереження своєї незалежності та неупередженості уникав суспільних контактів та поринав у самітність. Навпаки, він повинен знати життя людей, їх біди та проблеми. Він повинен бути в повному об'ємі частиною суспільства, бо лише таким чином він, взагалі, досягне здатності судити про людей та обставини справи. Правосуддя здійснюється не в пустому просторі. Воно інтегрує в собі все, що стосується людського буття. Суддя може бути членом якогось об'єднання, грати в команді у футбол, грати в оркестрі, виконувати роботу в благодійній організації і т.і. При цьому він повинен слідкувати за тим, щоб в процесі здійснення соціальних контактів він не потрапив у будь-яку залежність, яка може потім обмежувати його в процесі виконання професійних обов'язків як судді. Так, наприклад, по швейцарським міркам цивільному судді не дозволяється відігравати активну роль у профспілках, тому що ніхто не зможе стверджувати, що під час розгляду справ між роботодавцем і найманим робітником суддя залишиться неупередженим. Схожа ситуація матиме місце і у суперечках про оренду, якщо суддя буде членом президії якоїсь спілки домовласників або активно працюватиме в якомусь об'єднанні орендарів. Стриманість у громадському, особливо, у політичному житті у Швейцарії є неписаним законом. Суддя, як і кожний громадянин, має основне право на свободу висловлювання, але він не буде публічно висловлювати свою думку щодо тих політичних питань, які саме розглядаються в суді, наприклад, спірних законів чи виборів. Винятком є ті ситуації, коли щодо юридичних проектів (н.: Про організацію суду, Процесуальний закон і т.і.) необхідні спеціальні фахові знання та досвід суддів, і їхні точки зору можуть допомогти кращому інформуванню громадян, що мають право голосу, під час проведення референдумів. Членство в політичній партії - надзвичайно делікатний та складний розділ. Швейцарія тут ні в якому разі не може виступати зразком. Той факт, що у нас судді мають шанс бути обраними лише тоді, коли вони є членами однієї з політичних партій, викликає в міжнародному відношенні реакцію незадовільного похитування головою. Але ви маєте повірити мені на слово, що і в таких умовах у Швейцарії не відбувається політизація юстиції. У нас, як правило, виборними органами для суддів є парламенти. Оскільки в нас одночасно діють 3-4 дійсно впливові партії, то вони між собою вирішують питання пропорційного розподілу суддівських посад. Обрані судді відразу припиняють свою політичну діяльність. Для виправдання такої специфічно швейцарської особливості хотів би ще додати, що кожний суддя, який одночасно є завжди також і зацікавленим громадянином, - так чи інакше - має свою політичну точку зору, а тому в інтересах всіх інших знати, як, в принципі, мислить суддя, що лежить в основі його світогляду. Таким чином, можна забезпечити виважений склад судових органів, особливо в судах вищого рангу. Важко не помітити, що в усіх країнах, наприклад, конституційно-судові рішення мають тісні точки стикання з політикою. Чи повинен суддя читати публічні лекції або брати участь у публічних дискусіях? Це питання задають часто. Якусь загальну відповідь дати на нього не можливо. Суддя повинен дотримуватися основних правил, не робити нічого такого, що могло б пробудити у громадськості враження упередженості чи політичної пристрасті. Але, коли йдеться про елементарні питання основних прав, правової держави чи статусу суддів, то в такому випадку мовчання суддів було б незрозумілим. Щодо будь-якої загрози правосуддю та його функціям воно повинно само реагувати та публічно виступати проти. У нас це відбувається найчастіше через пресу чи декларації суддівських об'єднань. Професійний суддя повинен присвячувати весь свій робочий час службі. Сюди відносяться не лише дотримання дисципліни та старанність у виконанні належних завдань. Робота судді, власне, ніколи не закінчується, якщо він - як це сьогодні має місце стосовно всіх складних професій - постійно підвищує свою кваліфікацію. Законодавство постійно змінюється, судова практика та література, які теоретично і практично стосуються права та застосування права, - все це суддя повинен брати до уваги. Добрі загальні знання, особливо про граничні з юриспруденцією сфери, такі як політика, народне господарство, фінансовий світ, психологія, соціологія, інформатика та багато інших вимагають постійного, живого інтересу з боку судді, якщо він не хоче діяти в залі суду повністю відірвано від життя. Чудові фахові знання з області права приносять плоди лише тоді, коли вдається досягти розстановки всіх факторів у їх взаємозв'язку. Зрозуміло, що там, де судді обираються на цю посаду по сумісництву і повинні паралельно виконувати ще якісь професійні функції, то вищезгадані принципи можуть знайти застосування лише в обмеженому вигляді. Слід завжди враховувати, що паралельний економічний приробок означає постійну конкуренцію власне суддівській роботі. Саме тому суддям, які працюють на повну ставку, принципово забороняється діяльність по сумісництву. Але можливі "розумні" винятки: суддя, який додатково викладає у вузі, який працює для наукового журналу, який активно працює в суддівському об'єднанні чи спеціалізованій радницькій комісії і т.д., він (суддя) діє додатково до своєї основної діяльності та виконує завдання, які йдуть на користь праву та його застосуванню. Та слід ретельно зважити, щоб додаткове навантаження було не занадто великим і, таким чином, шкідливим. Питання, яке регулярно виникає: скільки часу суддя повинен в розумних рамках присвячувати одній справі? У більшості випадків його час обмежений, інші справи наполегливо чекають на початок їх розгляду чи продовження, і один з найнеприємніших феноменів юстиції полягає в занадто тривалих процесах. Якщо особа отримує своє право на щось лише через рік чи два, то на той час вона, можливо, вже повністю втрачає інтерес до вироку і таким чином довіру до правосуддя. Суддя знаходиться перед справжньою дилемою. З одного боку він повинен знайти час докладно розглянути справу, уважно її перевірити, з іншого боку ці зусилля не повинні загубитися у безмежності, якщо сам суддя не хоче бути винним у часто хронічній перевантаженості судів. Тут потрібна значна самокритика, бо ні вищі органи а ні наглядові структури не можуть йому давати якихось вказівок. Якщо одному судді для підготовки до розгляду справи потрібно 4 години, а іншому - 8, то це ще ні про що не говорить, хто з обох кращий. Індивідуальні розбіжності неминучі. Не існує об'єктивної мірки для цього, та і не може бути. Часто потрібно немало мужності, щоб дійти до певного вироку, навіть тоді, коли не всі сумніви усунуті або документи у справі не повні, особливо, коли їх отримання не можливе або вимагає надзвичайно багато зусиль. В залежності від обставин виявляються необхідними понаднормова робота чи робота у вихідні. Робота судді з справами для тих колег, хто розглядає свою професію як покликання, тривала процедура, яка ні в якому разі не обмежується лише присутністю в приміщенні суду. Як у нас говорять, ти ходиш вагітний складними правовими питаннями та проблемами доказів. Здійснення правосуддя включає філософські компоненти, бо виносити юридичні обов'язкові оцінки означає застосування влади, пропонує свободу та означає надзвичайні вимоги, які суддя повинен весь час усвідомлювати. Обов'язок збереження таємниці, як правило, передбачається законом. Він охоплює не лише все те, про що суддя дізнається в межах веденого ним розгляду, але й, зокрема, подробиці обговорення вироку. Особливо критичними в даному відношенні є виступи та інформація для засобів масової інформації (преси, радіо, телебачення), оскільки тут збереження таємниці протистоїть часто потребам громадськості отримувати інформацію. Тема суд і преса для нас широке поле, яку я не можу тут зараз висвітлити. Приватне життя судді, по-перше, захищається так само, як і життя будь-якого іншого громадянина. Що він робить у своїх чотирьох стінах, нікого не стосується. Але як тільки приватне життя звертає на себе увагу громадськості, то воно може бути піддане критиці. Він вдома може випити чогось міцного, але якщо таємне вживання алкоголем переростає в залежність і він таким чином може виконувати свої суддівські обов'язки лише погано або й взагалі ніяк, то він переходить тим самим всі доступні межі. Алкоголь за кермом автомобіля, розпутне нічне життя по барам чи в районах червоних ліхтарів, нічний гомін чи надто гучні сварки з сусідами, нетерпляча поведінка в черзі до якогось віконця та багато іншого значною мірою шкодять авторитету судді. Йдеться не про сумнівне моралізування, видимість святості та лицемірство. Але це просто нестерпно, коли в суді понад усіма засідає особа, якій часто закидали провину, поведінка якої згідно з загальноприйнятим кодексом поведінки заслуговує осуду. Оскільки вирок в більшості випадків крім права включає моральну оцінку, то він втрачає свою внутрішню силу, якщо виноситься суддею, який сам не дотримується неписаних правил. Ці правила поведінки не стосуються або стосуються не безпосередньо сім'ї судді. Інший член подружжя вільний мати будь-яку гідну професію. Але політична діяльність з значним впливом стояла б на заваді. Зараз вже не дозволяється, щоб інший член подружжя працював у тому ж самому суді і виступав у ролі правової інстанції чи, що ще гірше, працював би у виборному органі власного чоловіка чи дружини. У нас кажуть: маленькі подарунки підтримують дружбу. В дійсності подарунки - це не лише гарний звичай, але й вираз добрих людських відносин і прихильності. Та, нажаль, мотив для цих дарів часто не лише благородний та добрий, а саме тоді, коли від особи, якій було зроблено подарунок, очікуються певні дії у відповідь, що, власне, не дозволяється. Ви це знаєте: йдеться про корупцію, проблему, яка в усьому світі набуває значного поширення і знаходить свій останній згубний вияв у мафії. Той факт, що бідніших країн ця проблема торкнулася сильніше, ніж багатих, напевне, нікого не дивує, але тим драматичніші її наслідки, коли йдеться про створення здорових економічних відносин. Якщо суддя дозволяє підкупити себе, то він самим грубим чином руйнує і глибоко ховає віру в правову державу. Це, мабуть, найтяжче порушення, яке він здійснює проти права та звичаїв. У нас забороняється отримання подарунків всім державним службовцям під загрозою покарання. Основний принцип - надзвичайно простий і зрозумілий, та надзвичайно складно прийняти рішення у так званих "дріб'язкових" випадках. Чи повинен суддя повернути подаровану йому пляшку вина, а букет квітів, можливо, ні, тим більше, що вони вже навіть і прив'яли? Не хочемо поглиблюватися у дрібниці, але просто нагадаємо, що у таких випадках суддя завжди стоїть перед своєю совістю. І перед нею швейцарські судді повинні відповідати тоді, коли їх, наприклад, запрошують на щорічні збори великих об'єднань (роботодавці, торгово-промислові спілки і т.д.). Чи є гарний обід початком хабаря? Часто до суддів звертаються з проханням дати оцінку молодим юристам, які в них, наприклад, працювали практикантами. Якщо йдеться про заняття суддівської посади, то такі рекомендації (характеристики) звичайний обов'язок, бо ретельний підбір поповнення для судів можливий лише тоді, коли є практичний досвід, який слід використовувати в інтересах юстиції. Делікатною справа стає тоді, коли громадянин просить суддю порадити йому гарного адвоката. У таких та подібних випадках радять бути стриманим та обережним. Казуїстика коректної суддівської поведінки настільки велика, що навіть чітке перерахування в кодексі мало б мало сенсу. Прогалини були б однак запрограмовані. Впадає у вічі, що існує небагато опублікованих рішень про некоректну поведінку суддів. Та не мало б, мабуть, сенсу, розмірковувати про обов'язки суддів, якби проти явних порушень не існувало ніяких санкцій. При цьому встановлений у сучасних кримінальних кодексах основний принцип - жодної кари (тут: санкції) без закону - не може знайти застосування. Порушення обов'язків службовцями та суддями, тобто всіма особами, що працюють на державній службі, підлягають так званому дисциплінарному праву. В ньому панує думка, що наглядові структури вищих органів повинні реєструвати помилки чи недоліки під час виконання обов'язків та давати їм оцінку, щоб відновити довіру до діяльності цього державного відомства. Це відбувається під час спеціальної дисциплінарної процедури, яка завершується, при необхідності, дисциплінарним покаранням. Воно має характер, схожий на звичайне покарання, і виноситься у формі - в залежності від ступеня провини - попередження, догани, утримання штрафу з платні і т.д., в найгіршому випадку - припинення діяльності чи звільнення. Звичайно, завжди залишається можливий кримінально-правовий вирок. Дисциплінарна процедура та дисциплінарні санкції потребують законодавчої бази. Вищі органи не можуть тут діяти на власний розсуд. Як і в кримінальному праві, винний службовець чи суддя мають право на коректну правову процедуру, зокрема, право бути заслуханим щодо висунутих йому звинувачень та оскаржити дисциплінарне рішення. Який вищий орган уповноважений відкривати дисциплінарну справу, повинно бути визначено законом. Цей орган повинен - якщо ми згадаємо принцип розподілу гілок влади - знаходитися в межах юридичної структури, тобто, не при парламенті і не при уряді. Під час розгляду дисциплінарних справ суддів нижчого рангу, як правило, вищий суд чи юридична рада роблять все необхідне, а для верховних суддів пропонує свої послуги орган, зібраний з колег-суддів, який іноді включає представника з парламенту.І ще щодо одного, останнього розділу: Як складаються обставини з кримінальною та цивільно-правовою відповідальністю судді? В рамках своєї діяльності у ролі правового органу він не несе кримінально-правову відповідальність, окрім тих випадків, коли він фaльсифікує, підробляє судові акти чи робить щось подібне. Кримінальні дії судді як приватної особи переслідуються так само, як і у випадку з будь-яким іншим громадянином. Тут в нього немає ні привілеїв ні імунітету. Іноді незадоволені сторони процесу висувають складні (путані) скарги проти судді стосовно зловживання владою чи інших схожих порушень у зв'язку з розглядом їхньої справи у суді. Щоб впоратися з безперспективними та затяжними скаргами, дисциплінарний орган може поставити відкриття дисциплінарної процедури у залежність від постанови про допуск до неї. Те ж саме слід сказати стосовно цивільно-правової відповідальності судді. За свою не професійну діяльність він несе таку ж відповідальність, як і будь-який інший громадянин. Але він не може бути притягнутий до судової відповідальності для компенсації шкоди, заподіяної вірогідно помилковим вироком. Якщо пізніше буде встановлено, що справді було винесено помилковий вирок, що дає підстави потерпілому звернутися зі скаргою, то часто сама держава бере на себе відповідальність згідно з законом про відповідальність, хоча вона може вимагати компенсації і від винних суддів. Та на практиці таке трапляється дуже рідко. Про моральну відповідальність судді ми поговорили. Рішення чисто по совісті не підлягають, звичайно, юридичному контролю. Сам суддя повинен піклуватися про те, щоб не страждати через безсонні ночі… Пані та панове, багато що з того, що Ви зараз почули, може здатися Вам занадто далеким ідеалом, сном чи мрією, і, справді, в дійсності не всі і не завжди дотримуються встановлених цінностних мірок. Та всеодно, це повинно стати нашим постійним прагненням - працювати за такими принципами. Для цього потрібні мужність та власна відповідальність. Ми можемо і мусимо бути впевненими у собі і вимагати належної поваги. Без добре налагодженої системи юстиції держава, суспільство і економіка стоятимуть на слабких ногах, а свавіллю та зловживанням будуть відкриті і двері, і ворота. Право живе завдяки усвідомленню громадянами його необхідності, а не через здійсненні його державними засобами примусу. Коли люди довіряють один одному то право і закони дотримуються самі собою. На цьому, власне, базується будь-який економічний розвиток, якщо він тривалий і мусить бути постійним. Юстиція має втручатися лише тоді, коли порушення у міжлюдських відносинах не можна вирішити ніяким іншим чином, окрім вироку. Але тоді необхідна довіра з боку громадян та інших відомств по відношенню до юстиції. Це почесна задача судів - своїм вироком робити внесок до відновлення правового миру, без якого не можливе співіснування людей на засадах свободи, гідності та всебічної взаємоповаги.    Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>