А. Заєць, доктор юридичних наук, Перший заступник керівника Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України   Правова держава: історія, теорія і практика та її значення для судової діяльності Ідея правової державності: історична генеза Особливе місце в системі чинників унормовування держави, обмеження державної влади і забезпечення юридичних механізмів її функціонування пов'язане з правововою державою, якою Україна проголошується в статті 1 Конституції. Перш ніж перейти до характеристики правової правової держави, її конституційно-правових ознак варто зробити деякі застереження. Аналіз функціонування правових держав Заходу свідчить, що це поняття має чітко виражений історичний характер. Це досить рельєфно простежується на прикладі Німеччини, вчені-правознавці якої зробили вагомий внесок в розробку теорії правової держави. Виникнення систематизованого вчення про правову державу у цій країні тісно пов'язане з подоланням абсолютизму і відновленням ідеї природного права, що вимагала повернення до розуміння права як прояву здорового глузду і надання йому вищої легітимності. У другій половині XIX століття ідея легітимності права втратила своє значення, поняття правової держави набуло формального значення як держави, що визнає поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушення державною владою їх прав і відшкодування шкоди, завданого їм публічними установами, своїми неодмінними особливостями і інститутами. (Государственное право Германии. Т. 1. - С. 57. ) Цілком зрозуміло, що видозмінення влади в результаті ослаблення її легітимності, втрата ціннісних критеріїв права ( дії його в ім'я суспільного блага, яке відображає моральні засади відносин між людьми тощо) не могли не позначитись на понятті правової держави. А тому німецька конституційно-правова наука повернулась до розуміння правової держави не тільки в формальному, а й у матеріальному розумінні. Такий підхід до сприйняття правової держави зберігається й донині. Поняття правової держави змінюється разом з історичними умовами функціонування держави і залежить від розуміння сутності держави, праворозуміння, історично здобутого розуміння природи прав і свобод громадян та рівня їх захисту, розвинутості механізмів здійснення державної влади. Якщо у XIX столітті поняття правової держави як ліберальної правової держави пов'язувалось із гарантуванням бюргерству лише політичної свободи і безперешкодної діяльністі у сфері економіки, то у сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян, діяльністю незалежного суду по захисту прав громадян від зазіхань з боку держави та ін. Поняття правової держави, своєрідність її категоріального виразу, як також свідчить світовий досвід, видозмінюється в залежності від правових традицій і правових орієнтацій, існуючих в різних правових системах. Сьогодні поняття правової держави використовується дуже активно в багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням говорити про єдність у поглядах на поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині ці поняття хоча й мають багато спільних ознак, не співпадають не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток із культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку. У французькій правовій науці поняття правової держави ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язку дотримуватись закону. Цей принцип є обмеженням адміністративної влади, ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу повноважень між законодавчими й адміністративними органами, визнання закону головним джерелом законності2. У Великобританії принцип правової держави має вираз принципу верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та грунтується на наданих законом повноваженнях; закон має відповідати мінімальним критеріям справедливості3. Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж. Зіллер виділяє такі її елементи, як здійснення державної влади на основі чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі певної кількості приписів справедливості. У російській літературі до ознак правової держави традиційно зараховують юридичний захист особи, високу правову культуру громадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і господарську самостійність у сфері виробництва і споживання, стабільність конституційного порядку, верховенство закону в ієрархії нормативних актів, юридичну рівність громадян, відлагоджений механізм правового захисту особи, вищий контроль за дотриманням законів, народовладдя, самоврядування, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність прав і обов'язків, верховенство законодавчої влади. ( Тихонравов Ю. В. Основьі философии права. - М., 1997. - С. 325. Див. також інші праці російських вчених, присвячені питанням правової держави: Бляхман Б. Я. Правовеє государство: история й проблеми построения. - Кемерово, 1995. - 246 с.; Мартьішкин О. В. Несколько тезисов о перспективах правового государства в России // Государство й право. -1996. - № 5. - С. 3-13; Правовеє государство, личность, законность / Нерсесянц В. С., Мальцев Г. В., Лукашева Е. А. идр. -М., 1997.- 138с. ) Сучасними українськими дослідниками правова держава за соціально-змістовними ознаками позначається як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали; урегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом "Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом", встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова культура, а самі громадяни обізнані з життєво необхідними юридичними законами і вміють використовувати їх. А за формальними ознаками - характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, високозначущим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів. ( Рабінович П.М. Сучасні концепції правової держави // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. Короткі тези доповідей та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції 9-11 листопада 1995р.-Харків, 1995.-С. 6-7. ) Можна говорити, таким чином, лише про певні загальні риси правової держави. Зокрема, в понятті правової дежави простежуються кілька аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний. З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв'язує і контролює її, а з іншого - упорядковує її діяльність через позитивне правове регулювання форм, в яких ця діяльність має здійснюватись. Ці прояви впливу права досить тісно переплітаються, є взаємодоповнюючими. Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив; воно надає державі могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно помножити позитивні її регулятивні функції. Держава, в свою чергу, спроможна надати праву не лише належної форми, але й наповнити його зміст етичними ідеалами, актуалізувати його суспільне призначення та зберегти суспільну цінність. Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є надзвичайно важливим. Саме тому це дослідження переважно йому й присвячене. І лише оскільки правова зв'язаність держави реалізується у відповідних правових формах (правові форми діяльності держави, процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання в рамках права), ці правові форми і процедури стали предметом вивчення. Що стосується матеріального і формального аспекту правової держави, то у матеріальному відношенні вона орієнтується на високі ідеали нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і нормативне встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких "надпозитивних" прав, як людська гідність, свобода, справедливість. Саме ці цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність норм об'єктивного права і суб'єктивних прав, що поєднуються з обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак соціальний лад перетворюється у правопорядок, а відносини людей - у правовідносини. (Государственное право Германии. Т. 1. - С. 58. ) Особливо значною для розуміння природи і суті правової держави для України, інших посттоталітарних держав, є роль прав і свобод людини і громадянина, необхідність їх всебічного гарантування. Більше того, тільки формальне розуміння правової держави є зовсім непридатним через тривале ототожнення закону і права, не підкріпленого легітимністю влади та відповідністю закону етичним категоріям суспільства, дотриманням прав і свобод громадян. "Синдром" повторення такого становища, нетривкість демократичних форм здійснення влади створюють пересторогу проти виключно інструментального підходу до розуміння правової держави. Таким чином, підкреслимо, що держава, як публічно -правовий союз народу, є правовою, за умови, коли основою функціонування її є право (як леґітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством рівнем моралі та етики), що гарантує права й свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади. Поняття правової держави є узагальненим теоретичним виразом, який, однак, грунтується на втіленій у Конституції та інших законодавчих актах моделі правової держави, на її елементах, відтворених у правовому устрої окремої держави, в її конституційному ладі. Правова держава має власний понятійний зміст (на це вказує ст. 1 Конституції України щодо визнання України правовою державою) і власну конституційну елементну базу (гарантування прав і свобод людини і громадянина, принцип поділу влади, принцип верховенства права, юридичні форми діяльності органів державної влади). В той же час, правові явища, які існують у суспільстві і пов'язані з державою, надзвичайно численні. Чи є вони конкретними характеристиками правової держави чи характеризують лише правову систему держави? Іншими словами, чи все, що лежить у площині права має бути віднесено до понятійного ряду правової держави? Відповідь на ці питання є негативною. Правова система держави, правові явища охоплюють усі можливі прояви права, в тому числі й такі, що розглядаються безвідносно їх етичних основ та змісту або поза системою стримування влади. Чимало елементів правової системи визначаються в чисто позитивістському контексті як явища позитивного юридичного регулювання суспільних відносин. У той же час, правова держава включає також етико-правовий вимір, обгрунтування державної влади досягнутим рівнем соціальної етики (соціальною справедливістю, мораллю тощо). Це й характеристика державної влади як легітимної влади, яка здобувається через демократичні вибори. Це й визнання детермінованості держави правами і свободами громадян, наявність механізмів взаємостримування органів влади через принцип поділу влади, обмеження правовими процедурами їх діяльності. Рамки цієї роботи дають можливість розглянути лише головні принципи правової держави. І лише в тій мірі, в якій інші правові явища пов'язуються з ознаками правової держави вони є об'єктом аналізу. Останнє характерне для аналізу правових форм діяльності та інституційного аспекту органів державної влади, які розглянуті у роботі через призму впливу їх на правову зв'язаність держави і державної влади. Недостатньо, на наш погляд, обмежитись розглядом лише нормативної моделі правової держави в Україні, закріпленій у Конституції та інших нормативно-правових актах. Важливо проаналізувати рівень реалізації вимог правової держави в Україні, зумовлених зазначеними актами, хоча цілком зрозуміло, що така всеосяжна тема вимагає копіткого комплексного дослідження, зокрема з огляду на забезпечення прав і свобод громадян, принципу поділу влади, принципу верховенства права тощо. А це під силу лише всій правовій науці. Одним з найважливіших принципів правової держави Конституція України визначає принцип верховенства права (ст. 8). Конституція не дає визначення цього принципу, переліку всіх його елементів. Конституція не визначає співвідношення між принципом верховенства права і поняттям правової держави, закріпленим в ст. 1 Конституції України, не визначає місце принципу верховенства права у понятійному розумінні правової держави, а тому інтерпретація конституційного принципу верховенства права вимагає встановлення на понятійному та елементно-структурному рівні співвідношення між цими двома поняттями. Саме тому визначення поняття та віднесення тих чи інших положень Конституції до структурних елементів принципу верховенства права має стати завданням теорії права. В ст. 8 Конституції України проголошується зазначений принцип, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дії її норм. Цілком зрозуміло, що вони не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння. Важливими для тлумачення принципу верховенства права є як теоретичні уявлення про праворозуміння, про співвідношення права з іншими соціальними регуляторами (що дозволяє усвідомити достатність правового регулювання у суспільстві), про морально-етичну основу права, про вплив прав людини на державну владу, так і аналіз відповідних положень Конституції, стосуються ідеологічного, політичного та економічного плюралізму (ст. 15), конституційних прав громадян та механізмів їх правового захисту (розділ II), конституційно-правових механізмів здійснення державної влади, правової основи діяльності громадських організацій, політичних партій тощо. Аналіз цих положень дозволяє виділити ряд інших ознак, які, на наш погляд, мають бути віднесені до принципу верховенства права, у тому числі: мінімальна достатність правового регулювання суспільних відносин та всезагальність права; позапартійність права, його відносна самостійність щодо політичних сил і деідеологізованість; відносна самостійність щодо судової та виконавчої влади; принцип верховенства Конституції та законів України. Принципом правової держави є принцип зв'язаності держави правами й свободами людини й громадянина. Держава може претендувати на правовий характер, яка вона не лише визнала природні права людини, проголосила громадянські, соціальні та політичні права людини в своїй конституції чи законодавчих актах, а й забезпечила правовий режим неухильного дотримання прав і свобод людини й громадянина. Правова держава - це та держава, в якій реально функціонує режим зв'язаності влади правами та свободами, яка юридичне зобов'язана захищати та гарантувати ці права й свободи. Принцип зв'язаності держави правами й свободами людини й громадянина є, таким чином, центральним сутнісним елементом у розумінні правової держави. Зв'язаність держави правами й свободами означає обмеження держави цими правами і свободами, правову і юридичну детермінованість. Саме в такому аспекті зв'язаність держави правами й свободами людини і громадянина розглядається в нашій роботі. Принципом правової держави, який дозволяє активно виконувати функцію обмеження влади, є закріплений у Конституції України принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6) з конституційно-правовими важелями стримувань і противаг. Поділ влади забезпечує оптимальну взаємодію окремих гілок влади, обмежує державну владу та ставить її під контроль через взаємне стримування гілок влади. В умовах поділу влади жодна гілка влади не лише зобов'язана дотримуватись конституційної тези про заборону узурпації влади (ст. 5), здійснювати владу у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6), а її органи та посадові особи діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією України, а й відчуває, що необхідність дотримання Конституції і чинного законодавства о обмежуючим та стримуючим для них фактором. В силу взаємного стримування і взаємного контролю окремі гілки влади не можуть узурпувати владу і тим самим відмовитись від демократичних основ держави, зруйнувати систему захисту прав громадян. Принципом правової держави і засобом утримання влади слід назвати принцип юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових осіб і службових осіб. Юридична форма діяльності органів державної влади та їх посадових осіб за своєю суттю іманентне характеризує правову державу, оскільки юридична форма діяльності зазначених суб'єктів є не просто надзвичайно важливим позитивним засобом упорядкування та регулювання суспільних відносин влади, характеризує організацію і діяльність органів держави, державного механізму на засадах права, а й є засобом контролю за владою, її обмеження. Від рівня досконалості юридичних форм, в яких здійснюється діяльність органів державної влади, їх посадових осіб, безпосередньо залежить дотримання і захист прав людини. Досконала юридична форма спроможна гарантувати права особи від порушення з боку владних структур та посадових осіб, унеможливити волюнтаризм і зловживання владою. Юридична форма забезпечує юридичні підстави для утримання і обмеження влади шляхом закріплення юридичних вимог до здійснення влади органами державної влади та їх посадовими і службовими особами, в тому числі процедури прийняття рішень, встановлення негативних наслідків та регламентації юридичної відповідальності за порушення цих вимог. Юридичне закріплення форм діяльності органів державної влади і їх посадових осіб без визнання і нормативного закріплення принципу поділу влади, верховенства права, інших складових правової держави не є самодостатнім засобом стримування влади, але слугує йому як компонент такого стримування. Не випадково юридичні форми діяльності органів державної влади в радянській юридичній літературі вважалися найважливішою ланкою в концепції правової держави. Слід зазначити, що оскільки на час формування теорії юридичного процесу домінувало нормативістське розуміння права, це відповідно відобразилось на понятійному апараті цієї теорії, згідно з яким поняття "правове" і "юридичне" ототожнювались. ( Фундаментальньїе проблему концепции формирования советского правового государства/Г.А. Борисов, В.Л. Мусияка, Й.В. Бенедик, В.М.Горшенев / Под ред. В.М. Горшенева. - X., 1990. - С. 119. ) Увага до юридичних форм діяльності знайшла свій вираз у теорії юридичного процесу, основоположником якої в радянській юридичній науці став професор В.М.Горшеньов. Традиційне уявлення про процес як виключно юрисдикційний було піддане критиці і обґрунтовувалось розуміння юридичного процесу як комплексної системи, що інтегрує процедури усіх правових форм діяльності: як традиційних (у кримінальному, цивільному, арбітражному процесах тощо), так і нетрадиційних (пов'язаних з будь-якою юридичною діяльністю). ( В Харківському юридичному інституті сформувалась відповідна школа, яку репрезентували І. В. Бенедик, В.Г. Крупін, С.М. Олєйніков, І.М. Погрібний, І.Б. Шахов та інші науковці. ) ( Фундаментальньїе проблемьі концепции формирования советского правового государства. - С. 121-125. ) В основі цієї теорії було уявлення про те, що правові форми діяльності - це організаційно-управлінські форми діяльності, які пов'язані з розглядом юридичної справи (правопорушення, спору про право, скарги тощо і мають спільні ознаки: проявляються у здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з вирішенням певних юридичних справ; здійснюються виключно уповноваженими на таку діяльність органами держави, посадовими особами на користь заінтересованих суб'єктів права; закріплюються в правових актах - офіційних документах; регулюються процедурно-процесуальними нормами; забезпечуються відповідними способами і прийомами юридичної техніки. Ці властивості не визнані властивостями виключно класичних юрисдикційних правових форм діяльності. Вони розглядаються як такі, що більшою чи меншою мірою властиві усім правовим формам діяльності. Правові форми діяльності були узагальнені та класифіковані таким чином: установча діяльність (державно-владна діяльність по визначенню повноважень, ліквідації або перетворенню органів держави, їх структурних підрозділів і їх посадових осіб); правотворчість (державно-владна діяльність по розробці нових, зміні та відміні старих правових норм); правозастосування (державно-владна діяльність по реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов'язків або шляхом вирішення правових спорів і притягнення винних до юридичної відповідальності за правопорушення), контрольна діяльність (державно-владну діяльність по нагляду і перевірці відповідності виконання і дотримання нормативно-правових приписів і припинення правопорушень). Запровадження такої наукової категорії, як юридичний процес, її всебічне обгрунтування сприяло посиленню уваги до процедури вирішення юридичних справ і розробки поняття "процесуальна форма", як порядок здійснення процесуальних дій і прийняття рішень та виділення елементів процесуальної форми (процесуального режиму, процесуального провадження та процесуальних стадій), вдосконаленню процедури здійснення різноманітних видів діяльності органами державної влади та Їх посадовими особами. Іншими словами була усвідомлена необхідність забезпечення оптимального правового режиму при здійсненні процесуальних дій, гарантування правового статусу учасників юридичного процесу для досягнення найбільш ефективного результату, оптимізації порядку здійснення процесуальних дій органами державної влади на всіх стадіях вирішення правових питань. Водночас слід зазначити, що в юридичній літературі висловлювалась думка що ототожнення юридичної природи усіх традиційних і нетрадиційних форм діяльності може призвести до процедурного перевантаження насамперед управлінської діяльності, зниження кількості варіантів правомірної поведінки громадян, погіршення можливостей для захисту прав громадян внаслідок громіздкості законодавства. Юридичні форми діяльності - це визначені в чинному законодавстві форми, е яких органи держави, посадові та службові особи держави здійснюють свої повноваження, приймають та скасовують рішення. В юридичній формі діяльності можна виділити організаційно-правовий та процедурно-процесуальний аспекти. Організаційно-правовий аспект юридичної форми діяльності характеризує організаційну сторону діяльності органу державної влади, його посадових та службових осіб, форми, в яких здійснюється ця діяльність та приймаються рішення. Процедурно-процесуальний аспект юридичної форми діяльності характеризує особливості процедур розгляду та вирішення питань, прийняття рішень вказаними суб'єктами. Виходячи із запропонованої розробниками теорії юридичного процесу класифікації юридичних форм діяльності, можна говорити про юридичні форми установчої, правотворчої, правозастосовчої та контрольної діяльності. Але, як правило, кожний орган державної влади здійснює не лише один вид діяльності. Так, Президент України згідно з Конституцією України утворює, реорганізує та ліквідує органи виконавчої влади та призначає посадових осіб (установча діяльність), видає укази і розпорядження (правотворча діяльність), здійснює помилування, присвоює військові звання, приймає рішення про прийняття до громадянства України (правозастосовча діяльність), гарантує додержання Конституції України (контрольна діяльність). Такий аналіз корисний і доцільний в порівняльному аспекті, коли ставиться мета вдосконалення окремих процедур на основі їх типових (чи тотожних) характеристик, поширення оптимальних процедур одного виду діяльності на інші. Дослідження правових форм діяльності може здійснюватись і через призму діяльності окремих органів державної влади, адже кожний орган державної влади теж здійснює свою діяльність у певній юридичній формі, в якій можна виділити організаційно-правовий і процедурно-процесуальний аспекти. Так, організаційно-правовим аспектом законодавчої діяльності є визначення форм роботи Верховної Ради України, у тому числі у вигляді сесій і засідань, проведення їх у формі відкритих засідань, шляхом голосувань тощо. Процедурно-процесуальним аспектом є, зокрема, регламентні процедури внесення і відкликання законодавчих пропозицій, голосування проектів у першому, другому та третьому читаннях, процедура підписання законів Головою Верховної Ради України і Президентом України (ст. 94 Конституції) тощо. Зазначені аспекти характерні для діяльності усіх органів державної влади, їх посадових та службових осіб. Зважаючи на викладене, юридичні форми діяльності будуть розглядатися у даній роботі саме як фактори, що обмежують та стримуюють державну владу, тобто як елементи правової держави. Принципом правової держави є інституціоналізація державної влади. Правовий принцип інституціоналізованості державної влади і юридичне оформлення статусу, структури, повноважень органів державної влади відіграють велике значення у розумінні характеру правової держави. Інституційні особливості органів державної влади тісно пов'язані з юридичними формами діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, оскільки характеризують органи державної влади з точки зору структури, статусу, повноважень посадових та службових осіб, їх сутнісної установчої природи. Кожний орган державної влади, кожна посада державного службовця запроваджуються у відповідному порядку, з дотриманням певних юридичних форм. У нормативне визначеному вигляді визначається правомочність названих суб'єктів, у певному порядку ці органи і посадові особи мають скасовуватись. Інституційно-правові особливості органів державної влади є додатковим критерієм визначення правочинності дій і рішень органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Так, стосовно Верховної Ради України такими інституційними особливостями є конституційні положення про порядок формування парламенту (ст. 76 - 77 Конституції), статус Верховної Ради України (ст. 75), набуття і припинення повноважень народними депутатами України (ст. 79 - 81), перелік повноважень Верховної Ради тощо. Інституційні особливості органів державної влади, їх посадових та службових осіб як факторів правової держави будуть розглядатися через призму стримування та обмеження влади при вирішенні питання про принцип поділу влади та визначенні взаємовідносин законодавчої, виконавчої та судової влади. В рамках названих принципів правової держави здійснюється обмеження державної влади, її контроль. Ці принципи визначають встановлені Конституцією і чинним законодавством форми та порядок здійснення влади, політичну відповідальність влади перед народом; у визначених ними формах здійснюється контроль за владою та професійним чиновництвом. Вони мають власні внутрішні закономірності, які вимагають від органів державної влади та їх посадових осіб здійснення певних конкретних дій з метою гарантування правової держави. Поняття принципу верховенства права. Принцип верховенства права в українській юридичній літературі лише починає аналізуватися. Це пояснюється тим, що протягом усього періоду існування СРСР поняття правової держави, а відтак принцип верховенства права не визнавались конституційним правом і не застосовувались на практиці. З приводу загальної оцінки принципу верховенства права справедливою є оцінка П.М. Рабіновича, який розуміє цей принцип як панування права у суспільстві, як його визначальну роль у відносинах між учасниками суспільного життя, у діяльності державних та недержавних організацій, соціальних спільнот, об'єднань. Він зазначає, що принцип верховенства права має самостійний характер лише у випадку, коли саме право інтерпретується як явище, що виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів. Разом з тим право, як феномен недержавного походження, визначається П.М. Рабіновичем як "можливості суб'єктів суспільного життя, які необхідні для їх існування і розвитку, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки та культури супільства і мають бути загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів" . ( Рабінович П.М. Громадянське суспільство і правова держава (загальнотеоретичні міркування) // Українське право. - 1996. - № 3. - ЗО. ) Слід зазначити, що право, яке не може ототожнюватися з фактичною поведінкою людей, є лише формальним виразом такої рівності. В ньому відображається момент "знятості" з конкретних відносин, а потреба рівної міри отримує пояснення не через загальність і рівність як побажання, а як момент необхідного унормування суспільством. Тільки за таких умов можливо розкрити складові права, яке набуде усіх необхідних ознак, що надають йому характеру специфічного регулятора суспільних відносин. Справді, принцип верховенства права має сенс лише у разі, якщо право розглядається не просто як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність правил належного, правил поведінки (масштабу, міри), корпусу правил, які легітимовані суспільством, базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення з законом унеможливлює ідеалізацію приписів держави, підміну волі більшості населення волею бюрократії, дозволяє не тільки відобразити істинні інтереси і потреби особи в правових ідеалах та устремліннях, у правових еталонах поведінки у суспільстві, а й для сприйняття цих інтересів і потреб законодавством через механізми представницької демократії, різноманітні форми врахування громадської думки, відповідне коригування законодавства як нормативної основи суспільства. Право має найбільший соціальний регулятивний потенціал і значимість в системі регуляторів людської поведінки, соціального життя. Ці властивості права виділяють його з-поміж інших соціальних регуляторів (нормативність, обов'язковість, наявність засобів охорони тощо), перетворюють у найбільш поширений засіб упорядкування суспільних відносин. Жодне з явищ суспільного життя (моральні канони, ідеї братства, милосердя, традиції, стандарти моди, типовидні форми людської поведінки тощо) не має подібних праву загальнонормативного впливу, зобов'язуючого характеру, поширеності в суспільному середовищі, а тому не може конкурувати нарівні з правом у сфері визначення людської поведінки, встановлення меж діяльності держави. Право має вищість, верховенство, верховенство як фактичне, так і юридичне. Фактичне верховенство полягає у визначенні саме правовими актами найбільш важливих сфер суспільного життя, державного устрою, правопорядку, прав людини тощо; юридичне верховенство проявляється у наданні цим актам обов'язковості, юридичної сили. При цьому мова йде лише про визначення верховенства права над іншими регуляторами, тому що Конституція надає дуже важливого значення всім іншим неправовим регулятивним категоріям: моралі в цілому, християнським цінностям, традиціям, визнаючи їх основою для самоідентифікації нації та особи, важливою детермінантою прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Це простежується у мотивах, якими керувалася Верховна Рада при прийнятті нової Конституції. Згідно з Преамбулою Верховна Рада приймала Конституцію - Основний Закон України "спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення ... усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями". Активно використовують моральні регулятори й конституції інших країн. Так, Французька Республіка запровадила Конституцією "нові настанови (іпзііїиїіопз), засновані на спільному ідеалі свободи, рівності і братства...", а германський народ прийняв Основний закон, усвідомлюючи "свою відповідальність перед Богом і людьми". Право має великий регулятивний потенціал, а також здатне до нарощування регулятивних властивостей. Це яскраво проявляється у можливостях права бути застосованим, поширеним на сфери, які не врегуловані законом, але потребують цього. Мова йде про можливість заповнення прогалин у нормативно-правовому масиві, викликаних як суб'єктивними, так і об'єктивними причинами. Вони можуть бути оперативно подолані іншими, окрім правових, засобами через низький регулятивний вплив останніх. З цією метою в праві існують нормативні засоби, які долають зазначені прогалини, зокрема, за допомогою аналогії права, аналогії закону та субсидіарного застосування права. Вони виконують корисну функцію підтримання функціонування правової системи на рівні потреб правового регулювання. Отже, позитивні регулятивні якості права в кінцевому рахунку вивищують його над усіма регуляторами суспільних відносин, оскільки жодний з інших регуляторів не може виконувати специфічні регулятивну і охоронну функції. Право у порівнянні з цими регуляторами має переваги у можливостях здійснювати могутній субсидіарний вплив на організацію державної влади, стабілізацію суспільно-політичного життя, забезпечення надійного захисту особи, встановлювати обмеження державної влади за допомогою правових форм і владно-правових методів. Цей принцип вищості, верховенства права знаходить свою конкретизацію в ряді інших складових, у тому числі: принципі мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права; позапартійності права, його відносної самостійності щодо політичних сил та деідеологізованності; відносній самостійності щодо судової та виконавчої влади; верховенстві Конституції та законів України. Принцип відносної самостійності права щодо судової та виконавчої влади. Цей принцип полягає у тому, що органи виконавчої та судової влади визнають відносну самостійність права, що вони не застосовують закон формально, а в певних межах використовують правові ідеали та правові ідеї, які в силу існування відмінностей між поняттями "право" і "закон" надають праву самостійної регулятивної сили. Принцип верховенства права, закріплений у ст. 8 Конституції України, означає не лише верховенство його формальних джерел - Конституції та закону, а й визнання природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин. Природне право, що уособлюється в ідеях правди, справедливості, моралі, рівності тощо, позначається на судовій практиці на здійсненні виконавчої влади через використання їх як додаткових критеріїв оцінки конкретних фактів і обставин. Інтерпретація і конкретизація цих правових ідей не є довільною. І органи правосуддя, і виконавча влада зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Саме вони є тими чинниками, що визначають межі інтерпретації та конкретизації правових ідей. У зв'язку з цим використання правових ідей, загальних правових принципів має базуватися на основі принципу верховенства Конституції та законів України. 4. Принцип верховенства Конституції та законів України характеризує право з точки зору верховенства його формальних джерел - Конституції та законів в системі нормативно-правових актів органів державної влади та місцевого самоврядування, актів, які приймаються органом найширшого народного представництва -парламентом, сформованим на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Особливе місце парламенту в системі органів державної влади визначає особливий статус його актів. Принцип верховенства Конституції України, до речі, прямо закріплений у ст.8 Конституції України, присвяченій принципу верховенства права. Згідно частини 2 цієї статті "Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції та повинні відповідати їй". Конституція набуває верховенства у правовій системі в силу багатьох факторів. Вона є, насамперед, установчим актом, який, якщо конституція не є фіктивною чи номіналістичною, характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу, відносини влади, права й свободи людини і громадянина. В силу цього факту норми конституції набувають значення первинності в системі законодавства. М. І. Козюбра зазначає, що верховенство Конституції полягає в "її пріоритеті щодо інших законів і підзаконних актів, які мають прийматись на основі Конституції і відповідати їй... Воно випливає з самого змісту Конституції як Основного Закону, характеру конституційного регулювання, зокрема таких його властивостей, як первинність та універсальність"17. Проявом верховенства Конституції в системі законодавства України є принцип прямої дії норм Конституції України, закріплений в ст. 8. ( Козюбра М. І. Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції // Українське право. - 1996. - № 3. - С. 6.) Принцип прямої дії Конституції. Принцип прямої дії Конституції щодо захисту прав і свобод громадянина полягає насамперед у тому, що суд не може відмовити громадянину у прийнятті позову щодо захисту його прав на тій підставі, що закон, конкретизуючий те або інше положення Конституції, відсутній. Це підтвердив Пленум Верховного Суду України постановою № 9 від 1 листопада "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", в якій зазначив, що суд безпосередньо застосовує Конституцію у випадку: коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; коли правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. Принцип верховенства закону базується на Конституції. Конституція як Основний Закон закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає у тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади, яка повинна керуватись законом у своїх діях, не може втручатись у сферу законодавчого регулювання, сферу громадянських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон також має перевагу над рішеннями органів правосуддя, які повинні поважати і дотримуватись законів. Закон має найвищу юридичну силу з огляду на особливий представницький характер парламенту, який його ухвалює, через опосередкування найважливіших суспільних відносин, безпосередній розвиток конституційних положень. Сфера питань виключного регулювання законом. Реальне відображення верховенство (пріоритет) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин, знайшло в ст. 92 Конституції, в якій уточнюється предметний перелік питань, законодавче регулювання яких здійснює Верховна Рада України, хоча вона може приймати закони і з інших питань своєї компетенції (див. ст. 85 Конституції). Поняття "законодавство". У зв'язку з аналізом законодавчої компетенції Верховної Ради України слід уточнити саме поняття "законодавство". Як відомо, в юридичній науці попередніх років термін "законодавство" використовується у широкому розумінні - як сукупності нормативно-правових актів органів державної влади і вузькому розумінні - як сукупності лише законів18. Перше розуміння серед правознавців було переважаючим, воно базувалось на уявлення про органічну взаємодію законів і актів, що їх розвивають, конкретизують чи доповнюють, про загальнодержавне значення не тільки законів, а й актів Уряду, інших органів державної влади. На сьогодні сформувалося поняття законодавства як сукупності не лише законів, а й усіх нормативних актів. Наскільки це є виправданим? Нормативні акти розрізняються за юридичною силою, яка упорядковує їх масив в ієрархічну структуру. В цій структурі закону належить ключове місце (після Конституції) як акту, який приймається парламентом і який має вищу щодо інших актів юридичну силу. Інші нормативні акти згідно цього поділу мають підзаконний характер, тобто повинні прийматись на основі І на виконання як Конституції, так і закону. Це, зокрема, стосується актів Президента (частина 3 ст. 106), Кабінету Міністрів України (ст.117), актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим (ст.135), актів органів місцевого самоврядування (ст.144). Єдине, що об'єднує всі нормативні акти, це те, що вони мають спільні ознаки: загальнообов'язковість, неперсоніфікованість адресата, неодноразовість дії, що перетворює їх в єдину систему. Чи достатньо цих спільних ознак для того, щоб об'єднувати їх єдиним терміном "законодавство"? Важливим для розуміння можливості застосування терміну "законодавство" щодо всієї сукупності нормативних актів є аналіз вживання у Конституції України терміну "закон". Цей термін в Конституції України послідовно вживається в розумінні акта парламенту. Законом регулюються права і свободи людини і громадянина, основні обов'язки громадян (п. 1 частина 1 ст. 92). Сукупність усіх законів і є поняттям законодавства в органічному розумінні (так званому вузькому розумінні). Таке поняття є виправданим і з точки зору прав людини, згідно з якими ці права мають регулюватися законом; воно виправдане і з точки зору сутності та природи регулювання законом, і з точки зору підзаконного регулювання. "Дає" закон, тобто законодавствує, лише парламент, усі інші органи державної влади приймають нормативні акти підзаконного характеру, які не мають такої юридичної сили, яка зрівнювала б їх за юридичною силою з законами. Більше того, їх юридична сила значно нижча; ці органи здійснюють підзаконне регулювання. Кристалізація поняття законодавства у вузькому розумінні як виключному стає ще більш послідовною на основі нової Конституції України, яка скасувала такий орган, як Президія Верховної Ради (відповідно, зникли такі акти, як укази Президії Верховної Ради, які мали досить високу юридичну силу). Зі скасуванням повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати декретування, які мали силу закону, зникла й ця підстава для подальшого включення в теоретичному розумінні в масив законів декретів, хоча декрети, прийняті раніше, будуть існувати ще тривалий час. Нормативне регулювання з боку парламенту на сьогодні здійснюється виключно законом (у формі постанов здійснюються кадрові призначення). Така практика відповідає природі законодавчого органу держави, яким є Верховна Рада України. Розробники Конституції намагались уникнути двозначності у розумінні терміну "законодавство". Цього вдалося досягти, за винятком окремих статей, зокрема, ст. 19 Конституції, згідно з якою правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тому у цій статті та в інших статтях термін "законодавство" дає підстави для тлумачення його у широкому розумінні. Оскільки, на підставі п. 1 частини 1 ст. 92 Конституції України регулювання основних обов'язків громадян здійснюється виключно законом, то звідси випливає, що визначення інших (не основних) обов'язків можливе і за допомогою підзаконних актів, які тим самим за логікою Конституції охоплюються поняттям "законодавство". Точне розуміння терміну "законодавство", як сукупності лише законів, відповідає принципу верховенства закону, природі законодавчої діяльності парламенту як єдиного органу, який законодавствує, "дає" законодавство, і, в кінцевому підсумку, -принципу верховенства права, який зумовлюється принципом вищої легітимності закону. Але такому розумінню певною мірою перешкоджає масив вже існуючого законодавства, в якому "матеріалізований" широкий підхід. Це особливо чітко проявилось при розгляді Конституційним Судом України справи за зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство"). В своєму рішенні від 9 липня 1998 р. № 12-рп / 98 Конституційний Суд України зазначив, що термін "законодавство", який вживається у частині 3 ст. 21 Кодексу про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України та законів України. Такий висновок був підкріплений тим, що Конституція України у ст. 9, 19, 118, п. 2 Перехідних положень, використовуючи термін "законодавство", не визначає його змісту і що ст. 92 Конституції України до виключного регулювання законом віднесені лише найважливіші суспільні відносини. Залишається втішитись тим, що до законодавства не віднесені інструкції міністерств і відомств та локальні нормативні акти. Немає сумнівів у тому, що відновлення істинного розуміння поняття терміну "законодавство" сприяло б ліпшому розумінню природи нормативно-правового регулювання, правової державності. Проте це питання відкладається на майбутнє. Класифікація законів. У системі нормативно-правових актів закони мають незаперечну перевагу, верховенство. Разом з тим, Конституція не запроваджує жодної градації законів за їх юридичною силою, як це намагаються зробити деякі вчені. Цілком очевидно, що їх класифікації мають грунтуватися на Конституції України. В практичних розробках інколи застосовуються в одному ряді такі найменування як органічні закони, кодекси, конституційні закони тощо. На нашу думку, для такої класифікації конституційних підстав немає. В Конституції застосовується єдиний термін -"закон", який приймається за єдиною процедурою. Ось чому запровадження окремого статусу (порядку прийняття, співвідношення з іншими актами) поза Конституцією для тих чи інших законів у поточному законодавстві є безпідставним і таким, що суперечить Конституції. Без прив'язки до Конституції органічний закон не може тлумачитися як такий, що розвиває найважливіші положення Конституції, прийняття якого безпосередньо передбачено Конституцією або випливає з її змісту і має прийматись за особливою процедурою (кваліфікованою більшістю). Таке розуміння може призвести до ускладення законотворчості і правозастосування. Недоречним було б надавати окремого (ніж іншим законам) статусу основам законодавства. В умовах унітарної держави основи є і мають бути видом кодифікованих актів, а не нести навантаження, яке їм притаманне в умовах федерації. Це стосується і конституційних законів. Не слід вводити нове їх розуміння крім того, яке є на сьогодні і визначається Регламентом Верховної Ради: закони, якими вносяться зміни і доповнення до Конституції України. Інакше це призведе до зниження ролі Конституції, виникнення суперечностей між Конституцією і законами, ускладення зв'язків ієрархічної співпідпорядкованості. Класифікація законів в інших країнах грунтується на їх конституціях. Так, скажімо, існування органічних законів в Іспанії грунтується на ст. 81.2 Конституції Іспанії, згідно з якою органічними законами є закони, що відносяться до розвитку основних прав і свобод, закони, які ухвалюють статути про автономію, які встановлюють порядок загальних виборів, а також закони, передбачені Конституцією. Конституція Франції визначає предметом регулювання органічних законів порядок призначення до Ради міністрів (ст.13), порядок заміщення членів уряду, які мають парламентський мандат (ст. 23), повноваження палат парламенту (ст.25), порядок голосування членами парламенту (ст. 27) та деякі інші питання. ( Испания: Конституция й законодательньїе актьі. - М., 1982.- С. 57-58. ) ( Парламентьі мира. -М., 1991. - С. 410-425.) Органічні закони приймаються в іншому порядку, ніж звичайні закони. В Іспанії- це прийняття абсолютною більшістю в Конгресі в останньому голосуванні по проекту в цілому, у Франції -необхідність 15 - денної паузи перед розглядом палатою після внесення, прийняття абсолютною більшістю Зборів у разі недосягнення згоди на прийняття закону між обома палатами, прийняття в одинаковій редакції органічних законів, які стосуються Сенату, обнародування і вступ в силу після підтвердження їх відповідності Конституційною радою (ст. 46 Конституції Франції). Існує помилкове уявлення, що принцип верховенства права не сумісний з принципом верховенства закону, веде до руйнування законності. Однак це не так. Принцип верховенства права не означає відмови від виконання вимог закону. Посиланння на право не може слугувати причиною відмови з боку судових органів, органів виконавчої влади застосовувати Конституцію чи той або інший закон, адже одночасно діє принцип верховенства Конституції та закону України. Навіть у разі, якщо закон недосконалий, це не може бути підставою для відмови від його виконання. Всі суперечки щодо неконституційності закону, його неправового характеру мають вирішуватись у встановленому порядку. Довільне тлумачення закону, його довільне застосування призводить до розмивання конституційних функцій органів державної влади, позбавляє Конституцію і виданий на її основі закон організуючого, регулюючого, обмежуючого, інтегруючого і стабілізуючого начала. Разом з тим це не означає, що принцип верховенства права не позначається на правозастосовчій практиці. Регулятивне значення правових, моральних ідей та ідеї раціонального при застосуванні законодавства. Визнаючи недосконалість законодавства як форми права, його формалізований характер, вузькі рамки нормативності, наявність протиріч тощо, а також прагнучи посилити регулятивні властивості законодавства, наблизити його до вимог та реалій практики, надати йому здатність до легітимації "в дорозі", тобто в процесі застосування законодавець цілком свідомо в окремих випадках надає право на вільний розсуд, забезпечуючи можливість правозастосовчим органам використовувати при вирішенні справ моральні та правові ідеї, ідею раціонального. У зв'язку з цим, можливості законодавства трансформуватись відповідно до умов застосування та особливостей правових суб'єктів певною мірою збільшуються. Правова система і в деяких інших питаннях правосуддя та правореалізації має дискреційний характер. За розсудом суду здійснюється певна кількість кримінально-процесуальних (див. Ст. 240, 273, 307 358, 438 Кримінально-процесуального кодексу України) та цивільно-процесуальних дій (див. ст. 184, 395 Цивільно-процесуального кодексу України). Хоча правові та моральні ідеї, ідея раціонального лежать поза межами законодавства, їх використання обмежене вимогами законодавства, але це не змешує їх позитивної ролі у можливостях коригування законодавства відповідно до потреб практики. Застосування загальних правових принципів полягає в нейтралізації спеціальних приписів законодавства за допомогою більш загальних законодавчих положень. В українській судовій практиці тривалий час існував порядок, згідно з яким суди були зобов'язані виносити рішення строго на основі конкретних приписів нормативно-правових актів. Це зумовлено домінуванням у всіх галузях законодавства принципу законності, як вимоги неухильно дотримуватись законодавства і застосовувати при вирішенні справ загальні принципи лише у разі, коли вони були конкретизовані у спеціальному законодавстві. Так, згідно зі ст. 58 Конституції СРСР 1977 р.. і статтею 56 Конституції Української РСР 1978 року громадяни мали право оскаржити у встановленому законом порядку дії служових осіб, які вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень і які ущемляють права громадян. Однак оскільки конкретні законодавчі акти протягом десяти років не були прийняті, то ці норми практично не застосовувались. Існувало всього кілька випадків, коли вони були прямо використані судом. Ситуація почала змінюватися після прийняття нової Конституції України і придання її нормам характеру прямої дії (ст. 8). Згідно з цим принципом суд не може відмовити у прийнятті та розгляді позову або заяви громадянина про захист права чи свободи на тій підставі, що відсутній конкретизуючий конституцію акт чи немає нормативне встановленого порядку їх вирішення. Прослідкуємо це на прикладі відшкодування шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади та їх посадових і службових осіб. Оскільки в ст. 56 Конституції закріплене право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоварядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, то ця норма, в силу прямої дії, має застосовуватись судом безпосередньо, без обов'язкової наявності конкретизуючих актів. В п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" прямо зазначається, що суди "не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи законом". Прикладом подібного розвитку права є швейцарська практика, у правовій системі якої існує правило, за яким суддя не може відмовитися від розгляду справи про захист права лише на тій підставі, що немає відповідного закону. Згідно частин II і III ст. 1 Швейцарського цивільного кодексу якщо закон не містить відповідного припису, суддя повинен вирішити цю справу на основі звичаєвого права, а якщо і воно відсутнє, то за правилом, яке він як законодавець встановив би. При цьому суддя має слідувати вченню і традиції. (Цит. по: Шапп Я. Основи гражданского права Германии: Учебник. - М., 1996. -С. 22. ) На наш погляд, такий підхід дозволяє оперативно подолати недоліки законодавства, сприяє ефективній діяльності суду щодо захисту прав людини, належному функціонуванню правової системи. Проблема застосування загальних принципів права полягає в тому, що їх застосування не повинно штучно обмежуватись чинним законодавством і перевага не повинна віддаватись спеціальному законодавству при застосуванні права, як це відбувається сьогодні. Так, норма Конституції про відшкодування моральної шкоди (ст. 56 не містить випадків обмеження такого відшкодування. В той самий час, у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" Верховний Суд пояснив, що "спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються у випадках, коли право на Ті відшкодування передбачено спеціальним законодавством, зокрема: ст. 7 і 440-1 Цивільного кодексу України .... ст. 49 Закону України "Про інформацію, ... та іншими". (Право України. - № 7. - 1997. - С. 53.) Ця Постанова без змін у цій частині продовжувала діяти без будь-яких змін і після прийняття Конституції України, що є свідченням судово-правової політики у питанні тлумачення обсягу і меж можливого застосування судами правових принципів, в тому числі конституційних принципів. Судова практика у разі необхідності усуває недоліки законодавства, його відставання від реалій життя, спираючись на норми законодавства. На Заході така практика відома досить давно. Мова йде про ситуацію, коли закон в силу відставання від потреб практики не співпадає з принципами справедливого правосуддя і коли його застосування було б сопіга Іедет, тобто незаконним по суті в силу невідповідності іншим нормам законодавства. (Шапп Я. Основьі гражданского права Германии. - С. 23. суди грунтовували свої рішення § 242, який зобов'язував поважати "добрих звичаїв".) Рене Давід наводить приклад, коли німецька судова практика долала недоліки системи деліктної відповідальності. Після вступу в силу (1 січня 1990 р.) Цивільного уложення суди остерігались давати неадекватне тлумачення його норм. Проте вже до першої світової війни, посилаючись на вимогу § 826 Уложення рейсхгеріхт (вища судова інстанція) вніс ряд змін в систему деліктної відповідальності. Посилаючись на принцип "добрих звичаїв" (диїе Зіїїеп), рейсгеріхт визнав за необхідне відшкодовувати не тільки реальний збиток, а й упущену вигоду, хоча § 823 Уложення виключає цю можливість. Суд заборонив особі вчиняти будь-які дії, які порушують інтереси іншої країни, і у випадках, коли закон зобов'язував лише відшкодувати шкоду. Така практика, зазначає Р. Давід, остаточно утвердилась після першої світової війни, коли Як і на Заході, в Україні коригування недоліків законодавства відбувається переважно за допомогою найвищої судової інстанції -Верховного Суду України, хоча зрозуміло, що до цього призводить накопичення судової практики, тобто до такого засобу інколи вдаються й суди. Така практика не минула навіть кримінальне право. Прикладом судового коригування недоліків кримінального законодавства в умовах значної інфляції в період 1990-1996 р. стало масове застосування ст. 44 Кримінального кодексу про призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, по тих справах, відповідальність за які передбачалась у грошовому вимірі. Згідно з цією статтею вона могла застосовуватись судом, враховуючи виняткові обставини та особу винного, тобто була виключенням із правила, а не загальною нормою. Натомість вона стала загальною нормою, а виключенням стало застосуванням відповідних норм, які передбачали конкретні склади злочинів. Наведемо інший приклад. Незважаючи на те, що злочини, передбачені частиною 2 ст. 80 Кримінального кодексу (порушення правил про валютні операції), відносяться до категорії тяжких, суди не вважали їх такими у 1997 р. засудили до позбавлення волі, яка є альтернативним видом покарання за частиною 1 ст. 80, менше 1% з 2449 осіб, а за частиною 2 ст. 80, яка передбачає єдиний вид покарання - позбавлення волі строком від 5 до 10 років, всього 9% з 1142 осіб26. Проявом принципу верховенства права і, водночас, розвитком права, здійснюваного в рамках законодавства, є застосування аналогії права та аналогії закону при виникненні прогалин у праві (правової неврегульованості суспільних відносин), які вимагають такого регулювання. Звичайно, основний засіб врегулювання прогалин - законотворча діяльність, в результаті якої приймається необхідна норма. Проте для оперативного подолання прогалин правового врегулювання відносин можливе застосування аналогії, яка дозволяє використати позитивні регулятивні властивості права, як регулятора, що має значні переваги над іншими засобами соціальної регуляції. Потрібно зазначити, що правила застосування аналогії, яка на сьогодні дозволяється галузевим законодавством, не регламентовані належним чином. Спроба такої регламентації зроблена в проекті нового Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., підготовленому Міністерством юстиції України. (Українське право. - 1996. - № 2. ) В ст. 8 проекту встановлено: якщо певні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства та договором, їх регулювання здійснюється правовими нормами, які регулюютьподібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповіде до принципів цивільного законодавства, вимог справедливості, добросовісності та розумності (аналогія права). Слід було б закріпити в законодавстві такі правила застосування аналогії: в галузях, де це прямо не заборонено; 2) коли дійсно встановлена прогалина в законодавстві; норма, яка застосовується по аналогії, повинна мати істотну подібність, однорідність щодо відносин, які вона регламентуватиме; застосування аналогії не повинно суперечити принципам та нормам галузі законодавства, в якій вона застосовується; застосування норм за аналогією можливе у разі, якщо вони не є винятком із оо загальних правил . Реалізація принципів правової держави у судовій діяльності Утвердження правової держави у значній мірі залежить від судової влади, оскільки судова влада не просто торкається всіх без виключення аспектів функціонування правової держави, а й справляє на них вирішальний вплив. Судова влада, по-перше, є інституційною характеристикою правової держави, виступаючи в якості однієї з найголовніших гілок влади в системі поділу влади, яка не може бути поєднана з жодною із інших існуючих влад. Судова влада також тісно пов'язана з принципом верховенства права, більше того, його реалізація неможлива без самої судової влади, правосуддя. Здійснюючи правосуддя29, судова влада засвідчує функціонування права у суспільстві і державі, адже за відсутності правосуддя немає жодного сенсу говорити про правову державу. Поза правосуддям неможливо реалізувати в повному обсязі принцип верховенства конституції і законів держави. Вони негайно будуть підмінені відомчими інструкціями та урядовими директивами. Рівень правосуддя визначає також рівень захисту прав і свобод громадян. Судові гарантії прав і свобод особи є найбільш Принапдно зазначимо, що судовий порядок застосовується і до вирішення спорів між окремими гілками влади за допомогою Конституційного Суду України, як єдиного органу конституційної юрисдикції, хоча спори щодо природи Конституційного Суду ще не завершені. В конституційно-правовій теорії не склалось єдиної думки щодо статусу Конституційного Суду України: виключно як органу конституційного контролю чи органу з подвійною природою (як органу конституційного контролю і органу правосуддя значимими, оскільки вирішення спорів судом здійснюється у таких формах і за допомогою таких засобів, які мають на меті досягнення справедливості. Правосуддя, на відміну від відомчого і кабінетного розгляду спорів, вирішує їх публічно, неупереджено, на основі змагальності, а тим самим вивищує себе над будь-якими можливими арбітражами. Правова держава, таким чином, як частково, так і в цілому не може бути реалізована без незалежної судової влади. Ось чому незалежності судової влади так багато приділяється уваги у демократичних суспільствах. Цей аспект діяльності судової влади знаходиться постійно в полі зору і міжнародних організацій. Значну увагу опрацюванню принципів судової незалежності приділяє 00Н і професійні організації юристів. Одним з найважливіших документів 00Н в цій сфері є Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями 40/32 та 40/46 Генеральної Асамблеї 00Н від 29 листопада та 13 грудня 1985 року. (Див.: Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. - Амстердам-Київ. - 1996.- С.28 - 31. (Слід зазначити, що зазначені Основні принципи були прийняті Конгресом 00Н, який відбувся у Мілані (Італія) з 26серпня по 6 вересня 1985 року - А.З.) Цими принципами, які мають гарантуватись державою і закріплюватись у конституції та законах, є вирішення судовими органами переданих їм справ безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин. Судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції. Не повинно мати місце неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Кожна людина має право на судовий розгляд у звичайних судах або трибуналах, які застосовують встановлені юридичні процедури. Не повинні утворюватися трибунали, що не застосовують встановлені належним чином юридичні процедури, з метою підміни компетенції звичайних судів або судових органів. Принцип незалежності судових органів дає судовим органам право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судового розгляду і дотримання прав сторін. За суддями визнано право, як і інших громадян держави, користуватись свободою слова, віровизнання, асоціацій і зборів, які користуючись цими правами мають поводитись таким чином, щоб забезпечити повагу до своєї посади і зберегти неупередженість та незалежність судових органів. Судді користуються правом організації суддівських асоціацій для охорони своїх інтересів, удосконалення професійної підготовки і збереження своєї суддівської незалежності. Особливе місце відводиться кваліфікації, підбору та підготовці суддів. Особи, які підбираються для судових посад, повинні мати високі моральні якості і здібності, необхідну кваліфікацію в галузі права. Методи підбору суддів повинні гарантувати від призначення суддів за неправомірними мотивами. При підборі суддів не допускається будь-яка дискримінація за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігії, переконань тощо. Судді, яких обирають чи призначають, мають гарантований термін повноважень до обов'язкового виходу на пенсію чи завершення строку повноважень. Вони також користуються правом на справедливий розгляд звинувачень або скарг на них, а рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки. Зазначені принципи відображені в багатьох інших міжнародно-правових документах, зокрема Декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю 00Н, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 1966 року, Європейській конвенції з прав людини від 1950 року, в численних спеціальних конвенціях 00Н і Ради Європи (щодо захисту прав дитини, проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання тощо). Чимало зусиль для вдосконалення незалежності суду та вироблення відповідних принципів доклала Міжнародна асоціація юристів та Міжнародна комісія правників, які підготували Сіракузький проект принципів незалежності судочинства 1981 року та Декларацію з незалежного судочинства, прийняту Всесвітньою конференцією з питань незалежності судочинства в Монреалі (Канада). ( Див. більш докладно: Петро Мартиненко. "Право гаманця і незалежність суду// Юридичний вісник України. - 9-15 квітня 1998 року. ) Зазначені принципи відображені в багатьох інших міжнародно-правових документах, зокрема Декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю 00Н, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 1966 року, Європейській конвенції з прав людини від 1950 року, в численних спеціальних конвенціях 00Н і Ради Європи (щодо захисту прав дитини, проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання тощо). Чимало зусиль для вдосконалення незалежності суду та вироблення відповідних принципів доклала Міжнародна асоціація юристів та Міжнародна комісія правників, які підготували Сіракузький проект принципів незалежності судочинства 1981 року та Декларацію з незалежного судочинства, прийняту Всесвітньою конференцією з питань незалежності судочинства в Монреалі (Канада). Європейські стандарти в сфері статусу суддів визначені Комітетом Міністрів Ради Європи, який на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року ухвалив Рекомендації №(94)12 "Незалежність, дієвість та роль суддів". Вказані Рекомендації містять цілу низку положень, які мають на меті забезпечити незалежність, дієвість, компетентність та неупередженість суддів, що є необхідною умовою для зміцнення верховенства права та захисту прав і свобод у демократичних державах. Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи, зокрема, передбачають такі загальні принципи, що мають відношення до незалежності суддів: рішення суддів не повинні переглядатись інакше, ніж через визначену законом процедуру апеляцій; строк перебування суддів на посаді та оплата їхньої праці повинні забезпечуватись законом; ніякий інший орган, окрім самих судів, не може приймати рішення щодо компетенції суду, яка визначається законом; за винятком рішень про амністію, помилування чи інших подібних рішень, уряд чи адміністрація не повинні мати права приймати рішення, які скасовують попередні рішення суду. Виконавча та законодавча влади повинні забезпечити, щоб судді були незалежними і щоб не вживались заходи, які можуть поставити під загрозу незалежність суддів. Всі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні мати в основі об'єктивні критерії; як обрання, так і кар'єра суддів повинні базуватись на заслугах, з урахуванням їхньої кваліфікації, чеснот, здібностей та результатів їхньої праці. Орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар'єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантії незалежності цього органу мають бути запроваджені такі положення, як, наприклад, нагляд за тим, щоб його члени призначались судовою владою, і щоб орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури. Однак, якщо конституція, законодавство чи традиції дозволяють урядові брати участь у призначенні суддів, то необхідні гарантії того, щоб на такі процедури призначення не впливали інші мотиви, аніж ті, що пов'язані з викладеними вище об'єктивними критеріями. Гарантами цього можуть бути, наприклад: спеціальний незалежний та компетентний орган, від якого уряд отримує поради і втілює їх на практиці; або право особи подавати до незалежного органу апеляцію з метою оскаржити рішення; або орган влади, який приймає рішення про заходи запобігання будь-якому неправомочному та незаконному впливу. Судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення З огляду на наведені принципи незалежності суду мова йде про три найбільш важливих складових такої незалежності організаційну, матеріально-фінансову та кадрову незалежність суду. Матеріально-фінансова незалежність - це необхідне матеріальне і фінансове забезпечення судових установ на такому рівні, який давав би можливість належного виконання судових функцій. Організаційна незалежність - це організаційна відокремленість і організаційно самостійне функціонування судових органів від органів законодавчої і виконавчої влади, недопущення впливу на них з боку цих органів, їх посадових осіб. Кадрова незалежність - це наявність таких умов формування суддівського корпусу, за яких суд формується на професійній основі, унеможливлений будь-який неправомірний вплив на формування суддівського корпусу. В Україні незалежність судової влади лише обростає реальними механізмами забезпечення. Протягом багатьох років принцип незалежності судової влади лише декларувався і не був підкріплений реальною практикою здійснення влади. Судова влада була залежною від інших органів влади (як партійної влади, так і законодавчої влади), слугуючи при цьому елементом каральної системи, а не органом правосуддя. Зміна поглядів на судову владу відбулася лише в процесі демократизації суспільного життя після 1985 року, хоча реальні зміни у функціонуванні судової системи сталися значно пізніше, а в певному відношенні недоліки її не подолані і донині. Очевидні зрушення пов'язані з покращенням регламентації діяльності судової влади, хоча цей аспект ніколи не був вирішальним для правосуддя в пострадянських державах, в яких фактів та чинне законодавство. Судді не зобов'язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади. На розподіл судових справ між суддями не повинно впливати бажання однієї із сторін у справі або будь-якої особи, яка є зацікавленою в результатах цієї справи. Такий розподіл може здійснюватись, наприклад, шляхом жеребкування, через систему автоматичного розподілу за алфавітним порядком або через іншу подібну систему. Суддя не може бути увільнений від провадження у справі без поважних на те причин, якими є тяжке захворювання або особиста заінтересованість цього судді у справі. Кожна із причин, так само як і порядок увільнення, повинні бути визначені законом, і на них ніяк не можуть впливати інтереси уряду чи адміністративних органів. Рішення щодо увільнення когось із суддів від провадження у справі повинно прийматись уповноваженим органом, який наділений такою ж незалежністю в плані судочинства, як і самі судді. Судді - незалежно від того, чи було їх призначено, чи обрано - беззмінне перебувають на посаді до часу досягнення ними віку обов'язкового виходу на пенсію або до закінчення строку їхніх повноважень. декларування і ідеалізація правових явищ була надзвичайно досконалими. Після обрання Верховної Ради України в 1990 році почався активний процес вироблення нової судової системи і впровадження нових засад правосуддя. Цей процес був досить складним, не завжди відбувався послідовно і планово, оскільки проходив на фоні складних політичних, економічних і соціальних зрушень. Усвідомлення множинності змін, яких мало зазнати законодавство про судоустрій та судочинство, викликало потребу не окремих змін у судовій системі, а проведення цілісної судово-правової реформи. Найбільш важливі віхи на цьому шляху - вироблення і затвердження парламентом концепції судово-правової реформи в 1992 році і прийняття нової Конституції України. Слід зазначити, що першим рішенням, спрямованим на реалізацію ідеї комплексної судово-правової реформи в сфері, стала постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року "Про Концепцію судово-правової реформи в Україні". ( Відомості Верховної Ради України. -1992. - №30. - Ст. 426. ) Цією постановою була затверджена Концепція судово-правової реформи, яка передбачала проведення цілої низки заходів, спрямованих на реформування усієї судової сфери. Причинами необхідності проведення цієї реформи було названо те, що суди України, вся система юстиції і чинне законодавство, яке регулювало діяльність правоохоронних органів, переживали глибоку кризу: суди не завжди надійно охороняли права і свободи людини, являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Суди не мали влади, а влада безконтрольно користувалась судом. Не були зжиті факти втручання в діяльність правосуддя. Тому основною метою реформи було визначено шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади, реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою, створити систему законодавства про судоустрій, перейти до спеціалізації судів, створити таке судочинство, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості. Слід зазначити, що цією Концепцією була здійснена спроба окреслити структуру судової влади з відокремленим існуванням арбітражних судів (до самостійних судових ланок були віднесені Конституційний, загальний та арбітражний суди), а Верховний суд визнавався вищою судовою інстанцією в системі загальних судів з апеляційними та касаційними повноваженнями без права розгляду справ по першій інстанції. В Концепції містилась вказівка на необхідність запровадження адміністративного судочинства, метою якого мав стати розгляд спорів між громадянином і органами державного управління (на рівні районів мали запроваджуватись адміністративні суди, які організаційно входили б до складу районних (міських) чи міжрайонних судів). Передбачалось суттєве, у порівнянні з існуючим, зміцнення статусу суддів: планувалось запровадження незмінюваності суддів, посилювались гарантії їх недоторканності та незалежності. Зміцнювалось суддівське самоврядування. Планувалось також реформування органів розслідування, прокуратури, адвокатури, юстиції, адвокатури. Структурні зміни судової системи, за Концепцією, мали проходити в три етапи. На першому етапі мали були бути внесені зміни до основних актів, які регулюють питання правосуддя. На другому - запровадження спеціалізації судів, створення адміністративного суду, завершення формування основ фінансування і матеріально-технічної бази судів, створення Слідчого комітету та Вищого апеляційного суду України. На третьому - вивчення і узагальнення ефективності судово-правової реформи та прийняття законодавчих актів про подальше вдосконалення судової системи. Постановою, якою схвалювалась Концепція судово-правової реформи в Україні, передбачалась підготовка цілого ряду проектів кодексів та законів, у тому числі цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального кодексів, Кодексу законів про працю, Господарського (торгового) кодексу, кодексу про адміністративні правопорушення, а також проектів законів про судоустрій та адвокатуру. Отже, потреба і шляхи вирішення проблеми зміцнення незалежності судової системи, підвищення рівня правосуддя усвідомлювались, по-суті, починаючи з часу здобуття Україною незалежності. Однак більшість із запланованих зазначеною Концепцією заходів не було виконано. Причинами цього стали як об'єктивні, так і суб'єктивні обставини. Не був подоланий, насамперед, залишковий принцип до забезпечення правосуддя, яке тривалий час розглядалось в якості придатка державної влади. На його стані позначилась також загальна фінансова криза і брак коштів. Крім того, глибоке реформування системи державної влади об'єктивно почалося з упорядкування форми правління, відносин законодавчої і виконавчої влади. Тривалість і гострота цього процесу (згадаймо хоча б парламентсько-президентську кризу 1993 року, яка призвела до проведення дострокових виборів парламенту і Президента України в 1995 році, перипетії з Конституційним Договором в 1995 році) відволікала увагу від проблем судової влади, необхідності радикального оновлення принципів правосуддя і функціонування системи судів. Через ці обставини реальний процес реформування судової системи суттєво відрізнявся від ідеальних уявлень про її функціонування, які знайшли своє відображення, зокрема, в згадуваній Концепції. Здійснювані структурні і сутнісні зміни в судовій системі реалізувались не в рамках реалізації цілісних концепцій, а в поточній неплановій законотворчості, спорадичному коригуванні Конституції України і законодавства. Про це свідчить і те, що протягом 92-96 років більшість з названих Концепцією заходів не було виконано. Нова Конституція України стала, по суті, програмним документом щодо реформи судової системи. Не в останню чергу через цю обставину Верховна Рада України XIII скликання не приймала нову концепцію судово-правової реформи. Положення нової Конституції України стосовно судової системи і здійснення правосуддя, набули суттєвих відмінностей у порівнянні з пропонованими раніше. Нова Конституція України разом з вдосконаленням судової системи кардинально вдосконалила засади незалежності суду. Вона проголосила принцип здійснення правосуддя виключно судом та заборонила делегування функцій судів чи їх привласнення іншими органами чи посадовими особами. Нею визнана юрисдикція судів щодо всіх правовідносин, які існують у державі (ст. 1) та запроваджена єдина система правосуддя на чолі з Верховним судом України як найвищим судовим органом (ст. 2). Заборонено створення надзвичайних та особливих судів (ст. 126), що особливо важливо з огляду на трагічну практику, яка існувала впродовж багатьох років. Конституція суттєво зміцнила засади суддівської незалежності і недоторканності. Вперше на рівень конституції піднесені положення про заборону арешту чи тримання під вартою судді до винесення обвинувального вироку судом без згоди верховної Ради України. Зміцненню незалежності суддів, без сумніву, сприятиме й положення про безстрокове призначення суддів (крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше - ст. 126). Слід відзначити, що порядок призначення суддів завжди використовувався для чинення на них тиску, особливо на місцевому рівні. Враховуючи, що судді (за Конституцією СРСР 1977 року) обирались на десять років, це змушувало їх діяти з оглядкою на органи місцевої влади, які їх обирали. Ще більш "дієвим" засобом контролю за діями судді був механізм його відкликання і контролю за судовою діяльністю. Судді, як і народні засідателі, були відповідальні перед органами, які їх обирали (народні засідателі - перед виборцями), звітували перед ними і могли бути відкликані у встановленому порядку. Конституція України у статті 126 чітко врегулювала самі підстави звільнення судді з посади, до яких належать, зокрема, такі: закінчення строку, на який суддю обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п'яти років; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за владним бажанням; припинення повноважень у разі смерті. За своїм змістом приведений перелік підстав припинення повноважень є вичерпним і не може бути розширений, що дає додаткові гарантії для унеможливлення тиску на суддів. У відповідності з вимогами міжнародно-правових документів на рівні Конституції закріплено положення про суддівське самоврядування (ст. 130). Забезпеченню формування кваліфікованого суддівського корпусу, здатного сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, має сприяти запровадження Вищої ради юстиції, до відання якої віднесено внесення подань на призначення суддів на посади та про звільнення їх з посад, прийняття рішень стосовно порушення суддями вимог щодо несумісності, а для також здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів та розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів. Однак варто зазначити, що й на основі нової Конституції України законотворчі роботи велись не досить активно. Більше того, серед законів в цій сфері, які прийнято Верховною Радою України протягом двох років після прийняття нової Конституції, можна назвати лише два: про Вищу раду юстиції та про Конституційний Суд України. Багато важливих актів, які мали б регулювати питання судоустрою і судочинства, так і залишились на рівні законопроектних робіт. Через цю обставину судова система лише незначною мірою була здатна функціонувати на рівні вимог, передбачених Конституцією, оскільки існуюча нормативно-правова база судової діяльності значно застаріла. Одним з головних питань реформування правосуддя на нових конституційних засадах стала необхідність впровадження нового судоустрою (Конституція України передбачила його реальне впровадження до 2001 року). Виходячи з важливості цього питання і впливу його на всі складові правосуддя, в тому числі й на зміцнення засад його матеріально-фінансової, організаційної і кадрової незалежності, Верховна Рада України XIV скликання визначила для себе пріоритетним прийняття відповідного закону, як базового документа всієї судової системи. До Верховної Ради України було подано кілька проектів нового судоустрою34, які хоча й грунтуються на конституційних положеннях, які проголошують принцип незалежності суду, однак по-різному вирішуються питання організації і діяльності судів та суддів. Найбільш послідовним і повним у цьому відношенні є проект народного депутата В.І. Шишкіна. Його комплексний характер (проектом регулюються усі питання судового устрою, у тому числі статусу суддів, їх дисциплінарної відповідальності, структури судової системи тощо) дозволив кожний із елементів незалежності судової влади приділити належну увагу. В організаційно-правовому відношенні принцип незалежності суду у названому проекті розвивається через встановлення юридичного обов'язку поважати незалежність суду і не посягати на неї (частина 2 статті 14), перестороги щодо залишення без розгляду звернень до суду державних органів, громадських, політичних та релігійних організацій, засобів масової інформації, юридичних осіб та окремих громадян, які не є учасниками судового процесу (частина 3 статті 14); притягнення до передбаченої законом відповідальності у разі незаконного втручання в діяльність суду, впливу на суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду і суддів (частина 4 статті 14). Посилюватиме законодавчі основи незалежності суду положення щодо заборони скасування чи обмеження відповідних гарантій. В якості засобів забезпечення незалежності суду названі передбачені законом процедури здійснення правосуддя, юридична відповідальність за втручання у здійснення правосуддя та вираження неповаги до суду чи судді, таємниця прийняття судового рішення, створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, особливий порядок фінансування судів. Необхідністю застереження від стороннього незаконного впливу просякнуті положення проекту щодо порядку призначення на посаду суддів, їх обов'язків, пов'язаних з принципом несумісності суддівської посади з іншими посадами та видами діяльності (статті 61-64), виконанням службових обов'язків та службовою підпорядкованістю (статті 65-66). Необхідно також відзначити, що досить детально виписані положення, присвячені незалежності суддів, серед яких вказані в якості гарантій порядок зайняття ними посад, незмінюваність суддів, обраних безстрокове, матеріальне і соціальне забезпечення, функціонування системи органів судового самоврядування, забезпечення особистої безпеки, їх сімей, майна, а також інші засоби. Всі названі положення знаходять свою детальну конкретизацію у проекті (див. статті 82-92, розділ V та ін.). Серед них, зокрема, проекти Кабінету Міністрів України (№1211-1), народних депутатів України В.І. Шишкіна (№1211), В.Ф.Сіренка (№1211-2), С.Гавриша, О.Бандурки, О.Ємця, С.Пересунька і І.Коліушка (1211-3). Перегукуються з проектом народного депутат В.І.Шишкіна в частині гарантій незалежності суду і суддів і проекти, народних депутатів С.Гавриша, О.Бандурки, О.Ємця, С.Пересунька та І.Коліушка, а також проект народного депутата В. Сіренка, однак вони не є в цьому відношенні достатньо повними, оскільки регулювання питань статусу суддів, суддівського самоврядування, діяльності кваліфікаційних комісій суддів та деяких інших, в яких знаходять своє відображення конкретні елементи незалежності суду і суддів, віднесені до регулювання окремими законами. Проект Кабінету Міністрів України вирішує питання судоустрою фрагментарне і більше зосереджений на організаційно-правових питаннях діяльності суду. Прийняття закону про судоустрій, без сумніву, справить позитивний вплив на незалежність суду і суддів, сприятиме усуненню багатьох факторів, які перешкоджають незалежності правосуддя. Ми свідомі того, що нормативно-правове регулювання хоча й є вагомим чинником реалізації конституційно-правових положень щодо функціонування незалежних судів і суддів, але не вичерпує проблеми досягнення цієї незалежності. Реалізація конституційно-правових принципів незалежності суду на практиці виявилася досить складною не лише з огляду на недостатню нормативно-правову регламентацію діяльності суду, а й на той спротив, якого зазнає процес впровадження принципу незалежності в реальному житті. Найбільш характерним свідченням цього спротиву є спроби тиску на суддів з боку органів державної влади та посадових осіб, що визнають самі судові інстанції та їх посадові особи. Так, в Постанові Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 року "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" констатується: "Надійний захист прав та свобод людини і громадянина можливий за умови дійсної незалежності суду. Проте продовжують мати місце намагання обмежити її. Набрали поширення тиск на суди з метою перешкодити всебічному, повному й об'єктивному розглядові конкретних справ або домогтися незаконного судового рішення, прояви неповаги до суду у зв'язку зі здійсненням правосуддя. Органи державної влади і посадові особи, які відповідно до Конституції зобов'язані забезпечити незалежність суду, не завжди адекватно реагують на такі факти. Суди та органи суддівського самоврядування не дають належної відсічі спробам втрутитися в розгляд справ". Про те, що існують факти втручання у вирішення судових справ, підкупу суддів, посягання на їх життя, здоров'я, гідність, майно, а також погроз вбивством, насильством у зв'язку із здійсненням правосуддя, як і те, що закони України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" та "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" фактично не виконуються, визнав і Голова Верховного Суду України В. Бойко35. Не краще положення і з іншою складовою незалежності суду, а саме його матеріальною та фінансовою незалежністю. Так, асигнування на утримання системи юстиції у 1996 році були затверджені у розмірі 35% від потреб, визначених Міністерством юстиції України, але фактично профінансоване набагато менше, суди, зокрема, - на 76,8%36. В 1997 році понад сорок відсотків судів працювали у приміщеннях, які не відповідають вимогам правосуддя, дев'яносто відсотків - в аварійних приміщеннях. В стані реформування знаходиться і система кадрового забезпечення суду. Існує нагальна потреба упорядкування діяльності кваліфікаційних комісій, вдосконалення системи підготовки і перепідготовки суддів. Виходячи з існуючих проблем в цій сфері Міністерством юстиції України планувалось підготувати за участю Ради суддів України та подати на розгляд Уряду проект Програми матеріального, фінансового та кадрового забезпечення судової влади України на 1997-2002 роки38, однак така Програма так і не була затверджена. Передбачений Конституцією перехідний період у п'ять років для реформи усієї судової системи (у зв'язку з необхідністю сформування судів загальної юрисдикції, запровадженням нового порядку арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчинення злочину, а також порядку проведення огляду і обшуку житла або іншого володіння особи та здійснення інших організаційних заходів) не дає підстави для відстрочення запровадження в судову практику засад незалежного, неупередженого і справедливого правосуддя. Віталій Бойко: "Діяльність судів буде максимально відкритою"// Юридичний вісник України. - 5-11 лютого 1998 року. На втручання у справи суду з боку виконавчої влади вказав перший заступник Голови Верховного Суду України С. Стефанюк: "Разом з тим суди були і залишаються залежними від виконавчої влади, на яку покладено організаційне забезпечення судової діяльності. Саме вона здійснює добір суддівських кадрів, підвищення їх кваліфікації і перепідготовку, вирішує питання діловодства, судової статистики, організовує їх матеріально-технічне забезпечення" (див.: В.С. Стефанюк. Судова реформа в Україні. - В кн.: Державно-правова реформа в Україні. - К.-1997. - С. 14-19). Див.:"Біла книга" (Інформаційний звіт Міністерства про діяльність у 1996 році). "Зелена книга" (Офіційна доповідь Міністерства, що містить пропозиції стосовно перспектив розвитку у 1997 році). Розширене засідання Колегії міністерства юстиції України 15.02.97 року. 1996.- Київ, березень 1997 року. Розробка такої програми планувалась Постановою колегії Міністерства юстиції України від 15 лютого 1997 року (див.: "Біла книга" ... "Зелена книга" ... 1996. - Київ, березень 1997 року. - С.129.    Семінари, що відбулисяся

Архів публікацій>>